навалених речей, вінчаючи цю купу і немовби ставши її прикрасою. Голова нестерпно нила, біль буквально розривав її на шматки! Спрага висушила нутро, навіть губи пошерхли. Поранена застогнала й вимовила одне-єдине слово:
– Пити…
Візок миттю зупинився, причому різке припинення руху відгукнулося в потилиці новим нападом болю. Десь збоку зарипів сніг, сіро-біле навколишнє світло майже повністю закривало обличчя темношкірого татарина з вузькими розкосими очицями й чорною з легкою сивиною ріденькою борідкою. Знову її охопило почуття небезпеки, знов закортіло бігти… але тепер у бранки не вистачало сил, навіть щоб поворухнутися. Тому вона повторила своє тихе благання:
– Пи-и-ити… Пи-и-ити…
Обличчя татарина на мить зникло і з’явилося знову, а на губах вона відчула щось приємно-холодне. Скосила очі: татарин тицьнув їй в обличчя пригорщу снігу. Новий спогад сплив у збудженому мозку. Точніше, не спогад, а… кимсь сказані слова: «Ану ж бо, пустунко, не смій їсти бурульки! Вони холодні, ти ж застудишся, дурненька!..»
Спогад зігрівав душу, але водночас викликав якусь сторожкість. Хто вимовив ці слова, коли? Що сталося з цією людиною… тобто з цією жінкою?!
Так-так, із жінкою… Саме із вже літньою, але такою турботливою ласкавою жінкою!..
Але сталося щось негарне: на розум спадали тривожна обстановка, незрозумілі вороги, осяяна полум’ям пожежі ніч, встромлена поміж лопаток стріла, тужливий стогін…
Смерть!!!
Але ні, ні!.. Думати про смерть ніяк не хотілося: від цього лише подсилювався розривний біль у голові. Зате крижаний смак пухнатого снігу настільки приємний… майже як смак тієї бурульки з далекого дитинства!..
Дочекавшись, коли пригорща повністю розтане, бранка просмакувала кожну крапельку холодної вологи й мирно заснула на купі награбованого барахла під розмірене порипування коліс татарського візка.
Але то були всього лише окремі картинки, що насилу складалися у щось цілісне. У всякому разі, пізніше вона ніколи не змогла б із упевненістю сказати, скільки часу й у якому напрямку її везли засніженим степом, а також хто були люди, що передавали її один одному… або що перепродували?!
Цього вона не знала.
Перший же більш-менш цілісний спогад мав такий вигляд. Вечір. Зовсім незнайоме і якесь чужинське, до нестями незрозуміле житло. Схилившись над нею, незнайома літня жінка намагається напоїти її запашним відваром з довгастої дерев’яної миски. Пошерхлі губи мимоволі жадібно ловлять напій, а жінка примовляє:
– Отак, Настусю, добре, добре! Пий, рідненька, пий і одужуй.
Потім крізь тупий головний біль і безперервне гудіння у вухах прорвалися стогони й приглушені ридання знесилених людей. Раптом хтось заголосив, але свиснула нагайка, тоді пронизливий крик перейшов у слабкі схлипування, які незабаром припинилися зовсім… або ж перестали сприйматися збудженим мозком.
– Настусю, ти як? – запитала незнайомка, що схилилася над нею. Поранена зрозуміла, чим викликане стурбоване