Тома повертався зі Львова із новинами, котрі виходили за щоденні рамки, але Марія не часто до них прислуховувалася: знаючи ставлення Василя до діяльності її тата, вона також не цікавилася тим, чим той займався. От і сьогодні тата знову немає вдома, поїхав до Львова до свого Товариства, залишивши всю хатню роботу на неї і маму. Щоправда, після кожної такої поїздки тато привозить багато грошей. Зазвичай вони з мамою тримають це все у секреті навіть від неї, Марії, але ніщо не могло сховатися від ока допитливої дівчини. Якось вона таки взяла одну купюру з чималенької купки і пішла з нею до склепу Мошка. Той повертів у руках однотисячну марку і… відав назад ошелешеній дівчині. На її німе запитання Мошко відповів, що за такі гроші вона не купить нічого. Потрібно хоча б десять тисяч.
Звичайно, десять тисяч дівчина не принесла, але й вкрадену тисячу також не повернула на місце, слушно припустивши, що батьки нічого не втратять, як і не помітять пропажі.
А зараз Марії просто хотілося, щоб Василь нікуди не їхав, залишився з нею, і вона згодна була жити з ним де завгодно: у батьків, тулитися і в хаті Василевого брата чи навіть у наймах у Павловського.
Але дівчина розуміла, що рішення коханого остаточне.
– Я мушу йти, – нарешті сказав юнак. – Завтра зранє треба вставати. Дядько Семко казав, що відвезе до потяга. Прийдеш?
– Прийду! – пообіцяла Марія, швидко цьомкнула Василя в щоку й побігла додому.
Вона вже не хотіла нікого бачити, але тут, як на біду, до хвіртки вийшла мати.
– На гульки пішла! – строго запила вона. – Нíчого сказати – знайшла собі кавалєра!
– Мамо, не починайте знов! – огризнулася дочка.
– А я і не починала! То наша дочка почала сама! В тебе нема ніякої поваги до батька. Хіба ти забула, що через Морозів натерпівся наш тато?
– Мамо, то всьо неправда! – пробувала заперечити Марія.
– То значить, твій батько і твій брат брешуть, а твій Василь каже правду? Господи, і нашо нам таке горе у сім’ю? Одна дочка зрекласьи родини, а тепер друга робит так само! Один Степанко лишивсьи!
Про Степана родина не знала нічого від того дня, як його зустрів під Замостям Роман Панас. Відтоді минуло три роки; що сталося з сином, ніхто не знав, але півроку тому Тома попросив Антона Гул-лу щось дізнатися. Той, певно, нічого конкретного не повідомив, тільки обнадіяв Білецького, що відтоді, як завершилася польська війна, ніяких великих битв Радянська Росія не вела, тільки в Криму, але переконав Тому, що ніхто не буде перекидати війська з півночі на південь, якщо там є достатньо своїх. Невідомо, чи переконали такі докази Тому, але Катерина якось одразу заспокоїлася. Просто вона хотіла вірити, що з сином усе добре, тим більше що материнське серце підказувало, що так і є.
А Марії просто набридло сперечатися. Вона мовчки пройшла повз матір. Марія важко зітхнула. Їй дуже хотілося, щоб дітям було добре, але у них на те була своя думка…
Серед тих, хто давав настанови майбутньому емігранту Василеві, не було Андрія Валька. Саме в ту хвилину, коли наймолодший Мороз прощався з Марією Білецькою, його шваґер