прибулий відкрив портфель і подав здивованому Томі чималеньку книгу. Білецький вже здогадався, що це, але тим не менше обережно взяв у руки омріяний альманах, який ще пахнув друкарською фарбою.
«Талергофскій альманахъ. Пропамятная книга австрійскихъ жестокостей, изуверствъ и насилий надъ карпато-русскимъ народомъ во время Всемірной войны 1914–1917 гг.».
Це був результат дворічної праці, до якої він, Тома Білецький, також приклав свою руку. Він не став розгортати книгу, хоч достеменно знав, на якій сторінці знайде себе. Зараз для нього головним було те, що його праця не минула даремно.
А Павло Макуха продовжував:
– Комітет, Томо Андрійовичу, вже почав працювати над другим випуском, а ви надумали слабувати! Хіба так можна?
– Ох, Павле, все в руках Божих! – відказав Тома. – Згадай свого батька!
Він раптом спохопився, згадавши, що негоже тримати дорогого гостя перед порогом.
– То чого ми стоїмо? – сказав Тома. – Прошу до господи! Катерино, постав щось на стіл!
Та здивовано подивилася на чоловіка, тим не менше зайшла до хати.
– Та мені нині треба вертати, – відказав Павло Макуха. – Хоч ще маю до вас одне порученє.
Він знову розкрив портфель і вийняв пачку грошей. Простягнув Білецькому. Той здивовано подивився на простягнуті гроші. Це вже не були звичні йому польські марки, і на них не було великих цифр. Він уже здогадався, що це нові злоті, про які давно говорили в селі, але ніхто з селян їх не бачив.
– Це ваша платня, – пояснив Макуха, – а мені дійсно треба вертатися. Боюся, що не встигну на потяг.
– Ти сьи не гризи за то! – відказав Тома. – Ми тебе підвеземо до стації. А таке діло, – він простягнув альманах, – треба відзначити, та й ти, певно, голодний і змучений. До Перетина довга дорога!
Після таких доводів Павло здався й у супроводі Томи Білецького зайшов у хату. Йому, містянину, було в диковинку внутрішнє оздоблення сільської хати, і він з цікавістю озирався навколо. Найперше, що кинулося Павлові в очі, була…. відсутність лампочки. Йому, жителю Львова, було невтямки, що у селах ще досі немає електрики, хоч, безумовно, він і знав про це, але бачив уперше.
Тим часом Катерина з Марією поставили на стіл звичні страви. Жінка переживала, чи буде їсти «пан з міста», як вона одразу назвала про себе прибулого, те, до чого звикли вони самі. Хоч кошти, що їх отримував Тома, і дозволяли купувати дещо інакше, аніж сусіди, все ж це ніяк не можна було порівняти з тим, про що розповідав, повернувшись з чергової поїздки до Львова, чоловік.
Але Павло Макуха виявився геть неперебірливим. Він усе сприйняв спокійно, сів на запропоновану Томою лаву, не забувши при цьому подякувати за запрошення.
– Марійко, а ну запряжи коня. Відвезеш нашого гостя до потяга! – розпорядився Тома.
Почувши таке, Марія здивовано подивилася не на батька, а на маму. Катерина сплеснула руками:
– Та чого ж ти посилаєш дочку! Вже би сам відвіз! – сказала вона.
– Мені ще крутить коліно, – відповів Тома. – А Павла