моєї Марусі, котрая, може, сьогодні там, поглядаючи на Дніпро-Славуту і читаючи твій дивнесенький «Сон», дякує тобі за його. Скучно мені дуже тут без неї, і я вже виспівую собі:
Лучче було б не різниться,
Коли дав Бог подружиться…
От на такі-то часи, може, й лучче жити собі єдиному, хоча на все життя наше і недобре бути чоловіку єдиному, по слову Господню. А що, якби й справді Бог поміг нам одружити тебе, бурлаку, на Михайловій Горі!.. То-то б удрали весілля – таке, що аж сині гори Дніпровії здвигнулись би на радощах; розпочав би я тоді з тобою і ту пляшечку вистоялки, що налита ще 1808 року, як мій дядько, блаженної пам’яті Ілія Хведорович Тимковський, оженився на Софії Іванівні Халанській у Турановці, на р. Шостці.
А що ти тепер мені написав, то, здається, і дивуватися нічого, що я передав тобі просьбу Аксакова Івана об твоїх вір- шах задля його «Паруса»: дурний би лоцман був, коли б не забажав і не запрохав такого пловця, як ти, споряжаючи собі нового дуба чи паруса! А що він недогадлив був, задумавши упоруч себе посадити і нас всіх, тоді як треба було спорядити особиту лаву, то не зовсім гарно, да ще ж і не так погано, щоб уже і зовсім цуратися доброго чоловіка. Недоладня дуже була і його оборона того вельможного, що збрехнув погане слівце про березову кашу – і то правда! Мені, так же як і тобі, прийшлось воно дуже не по нутру; а коли б ти бачив, як розходивсь був тут старий Михайло наш – і Господи як!.. Да знаєш що: те вельможне княжа само зроду нікому не дало і одної ложки березової каші і, мабуть, не бачило зроду, як і годують єю, хоч і наварило такого кулешу, що, як кажуть у нас, – крупина за крупиною ганяється з дубиною… Бачить, сердечний, що накоїв тривоги, да вже й кається тепер на ввесь світ і цурається од тої несмачної страви, да ще й дякує добрим і всім людям, що так проплювали на його мисочку… Поглянь же незлим своїм оком на тую добру людину і посмійся тій кумедії, як баранча між вовками і само було здумало завити по-вовчому, а далі схаменулось, що неподоба. Така поворотка на добру стать стоїть того, щоб пересердіє змінити на милосердіє. Із ким на віку не траплялось помилиться то в слові, то в ділі. От хоть би і наш гарячий… Ну, да Господь і з ним, і з тим вельможним, і з лоцманом: щасти їм, Боже, на все добре, бо всі вони хочуть добра, і рвуться на добре, кожний по-своєму його розуміючи!..
Скажи, лишень, мені, брате милий, про себе, про твої думки і пісні: чи вже ж таки справді не дозволяють їх видавати і друковати?.. Чув я, що якийсь паливода навіжений там за гряницею тобі підпакостив… Ну, да твоя ж збірка вийшла би із-під тутешньої цензури. Нехай би хоть сам ясновельможний шеф жандармів процензурував із своїми многоочитими архіянголами… Не все ж у тебе таке, що не можна пропускати; половина більша такого, що і ваш гасило Мацкевич, і московський Безсомикін підпишуть: «Печатать позволяється!». Ну, з таких невинних баранчат і нехай буде твоя збірка тепер; а що таке є в тебе, що скаче, як кізки, те нехай з Богом вилежується собі, як льон добрий! – Ой як рада б була вся Україна, да й Московщина, побачити твою ватагу; я б і в епіграф поставив над нею вівчарську пісню:
Тереш, тереш,