дощем із магазину до свого двору, зупинившись на мить під брамою. Настрій покращав. Тепер він уже думав про себе, а не про сусіда. Про себе, і про Дарку, і про те, що цієї ночі йому вдасться її не лише напоїти доброю кавою, але й повеселити!
Розділ 12
Сірий плащ і не місцевої моди кепка Льоні впали б у вічі будь-якому перехожому, коли б останній опинився опівночі біля входу до оперного театру. Але неспішних спостережливих перехожих у цей час доби у Львові не буває, а тому тільки Тарас звернув на нього увагу, підходячи до театру з боку вулиці Вірменської. Льоня стояв рівненько, не похитуючись, і напружено, як завжди стоять не знайомі між собою люди, що домовилися зустрітись. Він, імовірно, чекав появи Тараса з іншого боку, а тому сіпнувся, почувши зовсім поряд, за спиною, стук підошов.
– Ну як, готові? – запитав Тарас по-діловому, навіть не привітавшись.
Манери та спосіб поведінки Льоні ще вчора підказали Тарасові, що приїжджий клієнт, біля якого регулярно з'являвся запах бензину, живе поза правилами звичайного побуту й етикету, живе, як слово в нескінченному нагромадженні слів, що так і не стали реченням через своє неприйняття правил пунктуації. Він теж не привітався з Тарасом.
Ймовірно, тому, що і вночі він не попрощався, а значить, формально вони й не розлучалися.
– Готовий, – мовив приїжджий.
Поки йшли до машини, Тарас згадував рентгенівський знімок, який Льоня вчора показував. Ясно, що минулої ночі на світ Божий з'явився ближній до уретри камінчик. Думаючи категоріями скоріше геометричними, ніж медичними, Тарас уявив собі одночасний рух усіх трьох каменів, не забуваючи, одначе, при цьому, що у першого каменя шлях назовні був найпростішим, іншим двом іще належало вивільнятися з нирок у сечоводи. Звичайно, вчорашні вібропроцедури цілком могли їх зрушити з місця, могли навіть підштовхнути другий камінь до уретри. Ці короткі міркування привели Тараса до думки про те, що починати процедури потрібно різкими «короткими» вібраціями, а потім, зважаючи на стан клієнта, тимчасово змінити їх менш інтенсивними і «довгими», щоб у фіналі знову вийти на різкі та сильні вібрації, які б і довершили справу.
Льоня всівся на переднє сидіння так звично і по-свійському, ніби Тарас був його беззмінним водієм. Тарас завів мотор, старенький «опель» рушив по дрібному рівному бруку, плавно відчаливши від бровки.
– Пристебніться поки що! – попросив Тарас.
Льоня мовчки пристебнувся.
Тарас, який уже намалював у своєму уявному GPS мапу сьогоднішнього «каменевивідного» маршруту, – вулиця Лісова (5–6 прогонів), Личаківська (4–6 прогонів), Городоцька (4–6 прогонів) і насамкінець знову вулиця Лісова (4–6 прогонів), – упевнено вів машину до вибраної точки старту.
Уловивши носом запах бензину, він автоматично кинув погляд собі під ноги, на гумовий килимок. Потім на мить обернувся, глянув на пасажира. Захотілося сказати йому що-небудь підбадьорливе, але скам'янілий вираз обличчя Льоні утримав Тараса від виконання цих добрих намірів.
Побудований