понюхав.
– А-а… та й добра ж! – промовив, чхнув – і поліз у торбу за сопілкою.
Вийняв сопілку, послинив дірочку, свиснув раз, удруге – і зачав «Вівчарика». Гучно-гучно загула сопілка на все поле, немов хто заспівав жалібно; аж ось замира, замира, – тільки сопе… А це зразу, немов опік хто, закричало, завищало – та й стихло… вдруге… втретє… і полився тяжкий плач… Сумно зробилося, важко… Отара посхиляла униз голови, немов слухала того плачу тяжкого… От знову сопілка замовкла. Трохи перегодя тихий регіт крізь сльози стиха веселив поле; далі – дужче… дужче… сльози сохли… регіт замирав… понісся веселий, танцюристий козачок…
– То дід гра, – каже Чіпка. – Ходім до його!
– Ходім.
Побігли.
– А, мабуть, час, хлопці, й овець напувати! – зустрічає їх дід.
Хлопці зібрали ватагу, погнали до водопою. Тут з ними трохи халепи не сталося. Як гнали отару через луг, де не взявся сірий вовк і потяг нишком ягнятко в діброву… Отара схарапудилась, сипнула вбік – аж Грицька повалила; Лиско майнув за вовком. Чіпка за Лиском. Вовк бачить, що непереливки, покинув ягнятко та драла в ліс… Чіпка з Лиском за ним. Дід почув, що Лиско гавка на вовка, й собі надійшов… Так де ж ти вовка в лісі шукатимеш? Тільки й того, що дід похвалив Чіпку – за те, що не побоявся вовка, одбив ягнятко.
Вернулися з водопою. Пообідали сухий хліб з сіллю; дід знову ліг спати; хлопці бігали завертати овець; Чіпка розказував, який йому вовк здався: «Здоровий, а легкодухий»; Грицько, не вважаючи на гріх, на барані їздив, щоб тільки дід не бачив… Потім того вони полуднали… Чіпка діда про що-небудь розпитував; дід розказував про всяку всячину, грав на сопілці… Так – аж поки сонце не повертало навзаходи. Тоді дід завжди казав хлопцям: «Пора, хлопці, додому вертати!»
Хлопці збирали овець в отару, гнали до села. Там, у царині, стрівали їх люди, й кожне своїх овець залучало додому. Порозпускавши овець, хлопці вертали по домівках, а дід запирався в землянці до другого ранку.
V
Тайна – невтайна
Добре Чіпці у діда підпасачем. Робота неважка, саме припала йому до вподоби – по його літах і по його душі. Та не те, щоб і без користі. Дід брав за літо по п’ятаку од вівці. Шага давав на Чіпку та Грицька, та ще хліба мішків з п’ять, та ягнят двоє або троє на рік. Чого ще? На харч він собі заробляв, гроші йшли на одежу, ягнята – на прибуток.
– Слава тобі, Господи, що ти зглянувся на наше безталання! – дякує Мотря Богові. – А я вже не думала, щоб з його вийшли люди…
– Став розуму доходити, – одказує Оришка, – сам побачив, що треба робити… І мені, старій, довелося його хліба з’їсти… спасибі Богу!
Отак радіють та Богові не надякуються, що хоч трохи втекли од тих важких злиднів, нужди, горя… І в хаті в них стало чепурніше, ясніше; і хліб не такий чорний та сухий; і каша до борщу не вряди-годи; а часом і сир на вареники… І одежа, хоч про свято, була як у людей; та й у будень не висіло та не бовталося старе гноття… І зокола хата обмазана, хоч рудою глиною, та все ж рівненько; зверху полатана – не світить гнилою, дірявою оселею; з-за хати хлівець визирає,