викрикують:
– Що вони нас дурять?.. що вони над нами знущаються? Ще якісь два роки видумали?.. ще трохи?!
– А видно, ще трохи, – одказують другі. – Так вони, бач, намовились, щоб не зразу свої панські руки покаляти…
– Кат їх бери, з їх руками! – озиваються треті. – Вони звикли чужими жар загрібати…
– Еге ж… А тепер прийшлося своїми, так вони: хоч ще два роки!
– Так-то, видно, їм наші руки подобались, – зарішає сивоголовий дід.
– Ну, стривай! – кричить знову хтось з гарячіших, – тільки дійде до царя чутка, що вони й його й нас дурять, – знатимуть вони! Він їх зараз у кріпаки поверне, а нас панами поробить…
– Це тоді буде, як на долоні волосся виросте, – охолоджує неймовірний.
– Чого волосся виросте? – кричить гарячий. – Скаже цар: будьте панами… ну, і будемо!
– Оттоді-то буде!! – глузує неймовірний.
– Авжеж… не те, що тепер!
– Я б свого зараз, як бовкуна запріг у санчата – та по дрова… а то тепер у хаті така холоднеча, що аж вовки виють, – каже хтось з гурту.
– Ну, вже й морози! Ще таких сю зиму й не було… – загомонів гурт.
– То чи не підемо гріться до Гальки?
– Ходім, ходім! – одказало разом кілька голосів.
Юрба посунула в шинок. Чіпка пішов додому, повісивши голову, про все, що чув, роздумуючи… Прокльони клекотали в його серці, пекли його, мучили.
На весну радиться Чіпка з матір’ю:
– Що, мамо, робити? дід у неволі… чи не взятись мені з ким овець пасти?
– Знаєш, сину, яка моя рада? – каже мати. – Ось покинь ти свої вівці, не вік же їх тобі пасти… Приймайся краще коло землі. Не все ж чужим та чужим її робити. Може, як-небудь розгорюємось на скотинку: свій хліб буде. Сам хазяїном станеш… А на осінь, як Бог приведе діждати, треба й об чому іншому подумати. Я вже стара, нікчемна стала… хто в хаті порядок дасть? Слава тобі Господи, й ти вже немалий… Другі твоїх літ дітей мають…
Та не слуха Чіпка материної ради. Степ, привілля, – от що йому сниться! «Я зріс, викохався коло овець… коло них і посивію», – дума він.
На другий день пішов радитись з громадою.
Не прийняла його послуги громада. «Молодий ще, ненадежний… Нам треба вівчаря старого, щоб овець не порозгублював». – Так одказали Чіпці хазяйські голови й наставили вівчарем якогось діда з другого села.
Тяжко образила Чіпку громадська неправда. «Чи я не служив? чи я не годив? чи за мене яка пропажа сталася?.. І де правда? де вона? І громада, бачу, живе кривдою… Скрізь однаково…»
Вернувся він додому, трохи не плачучи. Волею-неволею треба було за плуг братись.
Закипіла в Чіпки у руках робота. Найняв плуг, волів, зорав поле, засіяв, заборонив; зійшло – як щітка! У косовицю став за косаря – викосив дванадцять копиць сіна. Є чим овечок узиму годувати. Настали жнива – місячної ночі жне. Розгорювався десь на десять рублів; купив у заїжджого цигана стару кобилу; звозив хліб, поставив у току: отакі скирти понавертав!
Дивуються люди, що Чіпка