купити, – так же до ґрунту ще багато треба. Де ти, об віщо руки зачепиш?.. Хіба на зиму зостатись?»
І справді Грицько зостався. Селяни пішли назад додому, а він потяг далі – до Ростова. На дорозі зустрів він таких, як і сам.
– А куди? – завжди питали його подорожні.
– До Ростову.
– Не ходи до Ростову, ходім до Херсону! – раяв йому один з них.
– Чому?
– Там малий заробіток, а в Херсоні на кораблях дуже добрий.
– Зате ж далі.
– На півтижня… То що? Ходім!
– Та чи ходімо, то й ходімо, – подумавши, одказав Грицько, та й пішов з людьми.
Прийшли вони в Херсон ще зарані; обійшли город; роздивилися; пішли на пристань.
Лиман перед їх очима – скільки засягнути – лелів; по йому, мов великі палаци, ходили судна, берлини, баркаси, плоти, а між ними й пароходи снували. Люди на пристані, як черва, ворушилися, бігали, всяку всячину виносили, кричали, ґвалтували.
– По полтинику од сотні дощок! – кричав хазяїн з плоту. Народ біг туди.
– По три семигривеники! – кричав з другого – і народ, як хвиля, кидав цей плот, перебігав до другого.
– По карбованцю день! – кричали з судна.
– По карбованцю з четвертаком!.. По півтора!
Усяк викрикував свою ціну, усяк бігав, як несамовитий, од одного судна до другого, де більше давали; од плоту до плоту… Сторгувавшись в ціні, робітники злазили на плот або на берлину, виймали звідти усячину, і нерідко, по пояс у воді, виносили на головах дошки, бочонки, качали на вірьовках сорокові бочки.
Став і Грицько до одного плоту. За день – мало не три карбованці заробив.
«Еге! – подумав він, – та це місяць отакої роботи, то й багатирем станеш?»
Оже – ба! Раз – така робота не щодня і трапляється, а вдруге – з кожним днем міняється й плата за роботу: то більшає, як багато товару присуне; то меншає, коли дві чи три берлини… Одначе плата за день ніколи не падала від карбованця; зате більшала іноді й до п’яти. Все-таки далеко корисніше косовиці!
Грицько радів, дякував у душі порадників. А робив – як той віл, цілий день; спав на голій землі або на колоддях; уставав тільки що на світ благословилося та знову за роботу брався; навіть мало що й їв, та й то все на ходу: пильнував, надолужав, як би більше заробити!
Пізньої осені, як уже плоти перестали пригонити, а барки та судна коли-не-коли приходили, роботи треба було дожидати днями, а не часами, Грицько полічив свої бариші: дві сотні з лишкою лежало в його в кишені!
Грицько радів, як мала дитина. Тепер його надія, що, як виходив на заробітки, ще тільки мрілася, стала виразніше виступати перед очима: і город з садком, і нова тепла хата мов уже лежала в його в кишені…
«Воно б таке, що й додому час», – подумав Грицько, та зима застукала.
– Які тут у вас заробітки зимою? – питав він знайомих херсонців.
– Очерети косити, – раяли ті.
Пішов Грицько очерети косити.
– Все ж таки хоч на ті гроші проживу та одягнуся, а весна настане – зараз і потягну