одноповерхового будинку: «вул. Плитниця». Вулиця називається Плитниця? Дивна назва. Дуже дивна. Див…
Вона вибігла, вискочила на іншу вулицю, яка огинала замок. Мабуть, ця вуличка виводить до річки. Пішла мимо одноповерхових будинків, що тулилися до вулиці з одного боку, й високої стіни, яка нависала (так здалося Олесі) справа. Мусила вийти до річки.
Вийти до річки, щоб лишитися з нею назавше.
5
– Тобі буде з нею нелегко, але добре, – сказала в замку мама Віталія.
– Нелегко, але добре?
– Так. Олеся – складна й вразлива натура, – пояснила Віталія. – Вона – це ми з тобою, зібрані в одній людині, котра не визнає обох наших характерів. Але своїм ще не вміє користуватися, а може, ніколи й не навчиться. Не натискай на неї. Вона ще сама не знає, чого хоче. Я боюся, що й ніколи не захоче чогось конкретного, вибираючи свою дорогу.
– Але ж вибирати доведеться, – сказала Даздраперма.
– Так. Тому й кажу – не натискай, як ти тисла на мене. Гаразд?
– Я ніколи на тебе не тисла, – сказала мама Даздраперма трохи ображено.
– Авжеж, ні. Тільки я відчувала цей тиск з усіх твоїх життєвих правил і всього правильного життя. Яке не стало моїм.
– А ти, на диво, не змінилася, Віто.
– Змінилася. Тільки тепер в Олесі бачу себе, тодішню. Я з Олесею – на рівних. Якщо по правді, мені нема чого її вчити. А ти будеш незмірно вища. Тому й кажу: не тисни.
– Я вже розучилася повчати. Ні прямо, ні опосередковано. Не було за ці роки кого повчати.
– Пробач. Шкода, що те, що, може, треба було сказати Олесі, заберу з собою.
– Не смій.
– Смію. Це від тебе. Я недавно зрозуміла. Гармонія світу в самій людині. Якщо вона відчуває чи, точніше, якщо здатна відчувати цю гармонію. А Олеся надто поетична натура. Поетична і вже здатна до самокопання, більшого, ніж було колись у нас із тобою. Полюби її такою, як вона є, якщо зможеш.
– Я постараюся.
– Я думаю, вона ще тільки підійшла до тієї межі, де відкриватиме й відкриватиме себе. – Віталія сказала це роздумливо й трохи начеб запитливо.
«Вона питає себе? Чи мене?» – подумала Даза.
Пригадала, як ще вчора вагалася, чи їхати їй. Хоча вирішила, що поїде, як тільки Віта зателефонувала. Як тільки сказала – у неї рак. Уже четвертого ступеня. Остання стадія. Ще без метастазів, але остання. Господи, навіщо… Де вони були всі ці роки – обоє?..
– Допоможи їй у цьому, – сказала Віталія. – Ти мудріша й досвідченіша.
– Навряд. Але куди вона побігла? Хоч би з нею чого не сталося. Треба було нам продумати мій приїзд, мою появу.
– Гадаю, вона побігла до річки.
– До річки?
– Я бачила, як вона дивилася вдалину там, на стіні.
– Ой, божечку, тож ходімо, ходімо, – заметушилася Даздраперма.
– От і ти розгублена. І стривожена. Ходімо?
– Як іти до тої річки?
Дві жінки, котрі були поруч уперше за два десятки років, стали виходити з воріт Луцького замку.
До замку і міста з далечини підпливали хмари. Щось змінилося у повітрі погожого