в тебе хвороба, мамо?
– Пов’язано з легенями, – сказала мама.
– З… З легенями? У тебе – туберкульоз?
– Ні. – Мама повагалася: може, вирішувала, казати чи ні. – У мене… Ну, одним словом, треба пройти обстеження, ну, деякі процедури в лікарні… В онкодиспансері…
– Мамо! У тебе… у тебе рак?
Олеся закричала. Крик її мав би рознести кімнату, всю маленьку однокімнатну квартиру.
А наступної миті розпач – миттєвий, страшний – змінився соромом. Як вона могла кричати?
– Рак виліковний, Олесю, – сказала бабуся. – Уже виліковний. Якщо його вчасно виявити. Якщо…
– Так, звичайно. Бабуся каже правду. Ну, побудете вдвох… Ваша зустріч мала колись статися… Я прошу в тебе, донечко, пробачення… І в мами…
– Ми вже пробачили, – сказала бабуся Даздраперма. – Я пробачила. І Олеся, гадаю, теж… Правда ж, Олесю?
– Я… пробачила…
Олеся вимовила це й відчула, що мусила вимовити. Мусила сказати. Але чи пробачила насправді, вона не знала. Не могла збагнути й відчути. Та й чи треба пробачати й за що? За те, що не знала бабусі? Але вона звикла до свого життя, до свого світу, де бабусі не існувало, де мама була сиротою, а тато загинув на афганській війні, коли донька була зовсім-зовсім маленькою. Такою була їхня доля. Їхня з мамою. А тут раптом виявилося, що життя й доля були несправжні. Що справжні життя й долю мама навіщось приховала. Добра, лагідна мама, котра вчила, як жити, як бути чесною у ставленні до себе, до інших, до життя в цілому, раптом виявилася брехухою. Звичайнісінькою брехухою, обманщицею, що не міняло суті справи. Не мі-ня-ло.
«Я сплю, – подумала Олеся. – Сплю і незабаром, дуже скоро, прокинуся, бо вже ранок…»
Авжеж, вона прокинеться. Вони прокинуться і підуть на ринок закупити продуктів на вихідні й наступний тиждень, а перед тим на ринку, Старому базарі, пошукають босоніжки на літо для неї, Олесі, й поясок та блузку для мами. Мама ще казала… Ще казала про плащик для Олесі… Авжеж, варто було б придбати, обновити й плащика. Чому б і ні, хоча грошей не вистачало, як завжди, не вистачало. От Олеся виросте, й тоді мама поїде в Італію або Іспанію на заробітки, люди з їхнього міста вже їдуть, мама зітхає, чому вона не молодша, професія в неї хороша, якраз могла б доглядати старих італійців, кваліфіковано, як і належить медсестрі.
Тепер мама нікуди не поїде.
Не поїде, бо хвора, та й раніше не поїхала б, Олеся не відпустила б, хіба вдвох, коли вона закінчить школу. Але мама заперечує: Олесі треба насамперед думати про виш, про освіту, про вищу освіту, про… Про майбутнє! Яке без грошей можна здобути, вибороти тільки знаннями. Міцними.
На щастя, мама перериває потік думок і згадок, мама пробуджує, стирає напівсон у сні, продовження якого бажала Олеся. Мама нагадує про реальність. Каже, що вони зараз поснідають, поснідають втрьох, вперше поснідають втрьох, це ж урочиста мить, пробує посміхатися мама, зараз вона приготує сніданок. А бабуся може з дороги прийняти душ.
– Дякую, – каже бабуся. – Я вмилася у поїзді.
– Ти мала попередити, що приїдеш, ми б зустріли, ти ж чекала, мабуть,