фортеці, схожої на монастир. Звів очі в нічне серпневе небо, що з нього зграйками обсипалися дрібні, як горох, зірки. Завив на молодий місяць. Тиша. А на ранок біля воріт притулку знайшли наляканого, ледь живого хлопця, що дрижав від холоду. Прийняли. Так він втрапив до сиротинцю.
5
Першою, кого він побачив, як прийшов до тями на вузькому твердому тапчані притулку, була та лісова жінка. Щоправда, тут вона не ходила голою. Як і всі дорослі, що опікувалися сиротинцем, лісова жінка мала довге чорне убрання й суворо-смиренний, дещо зверхній вираз на блідому, тепер чомусь зовсім негарному обличчі. Розкішне вогнисто-руде волосся цнотливо ховала під вейлом – чернецьким головним убором із минулих століть.
Жінку належало кликати сестрою Стефанією.
– Прокинувся? – в маленьких, глибоко посаджених очицях черниці зблиснув недобрий вогник. – Маю розмову. Те, що ти колись бачив у лісі…
– Я нічого не бачив, – обірвав її на півслові Юрко.
Сестра Стефанія зацікавлено глипнула на малого. Поводиться як дорослий. Начебто полегшено перевела подих. Потім дещо ображено підібрала пишні вуста.
– Добре. Тільки ж гляди, щоб згодом не виявилось, що бачив, – звелася на увесь свій величний зріст, затуливши йому собою крихітне віконце аж під самою стелею. – Як прокинувся, то вставай. Нема чого тут вилежуватись. Піду скажу настоятельці, маємо ще одного хламидника! – гойднулися широкі стегна під просторим чорним убранням, черниця рушила до дверей.
Потому на Юрка очікувала зустріч-розмова з матінкою Магдалиною, що й виявилася настоятелькою притулку. На відміну від огрядної молодої черниці з крихітними мишачими оченятами й ницим потаємним життям, ця худорлява старенька жінка, хоча й намагалася видаватись суворою, мала відкриті, добрі й лагідні очі – такі самі, як у сумної посивілої Божої Матері, що незворушно дивилася на світ із вицвілої порепаної ікони на стіні.
– Тепер ти житимеш із нами, – ледь примітно всміхнувшись, повідомила малому стара настоятелька. – Ходімо, познайомишся з іншими дітьми.
Знайомство з «іншими дітьми» не принесло нічого доброго. В Юркові одразу ж признали те брудне «циганча» й «байстрюча», що жило зі старим мольфаром. Щойно за матінкою Магдалиною зачинилися двері, дівчата обдарували його злісними, образливими прізвиськами, а хлопці – болючими стусанами. Потому знічев’я розійшлися. Ніхто не хотів із ним знатися. І хоч усі тутешні діти йменувалися наразі сиротами (інакше не опинилися б у притулку), вони бачили між собою та ним нездоланну прірву. Бо в них колись були люблячі батьки, а в нього – ні.
За похмуру непоказну зовнішність, у якій вгадувалося щось від вовка, малого прозвали ще й «чудовиськом», «вовкулаком» і принагідно вигадали історію його з’яви на світ. Згідно з цією історією, Юркова мати була злою старою відьмою, котра злягалася в лісових хащах із вовками. Від тих огидних щонічних злягань відьма завагітніла й народила вовченя, а сама стекла кров’ю під час пологів. Її потворного вилупка знайшов