Группа авторов

Остап Вишня. Невеселе життя


Скачать книгу

з тюрми чека нас перевели до старої харківської тюрми на Тюремній вулиці, де ми просиділи до 3-го березня 1921 року.

      3-го березня нас випустили. Павла хтось з «боротьбистів» знаючих його з Кам’янця, запросив до редакції «Вістей». Прийшовши з редакції, Павло сказав мені, що він залишається в Харкові.

      Це було наше останнє побачення. Я мусив виїхати за границю, а Павло став «Остапом Вишнею».

      Микола Балаш

Лист Остапа Вишні до Миколи Балаша12–13 березня 1921 р.

      12. III.921 року

      Харків. Сумська

      В. «Вісти»

      Або

      Велика Гончарівка, 12, пом. 5.

      Здивувався я страшенно, одержавши твого, дорогий Миколо, листа. Здивувався, що дійшов він. Якось воно виходить тепер, що ніби новина – сам факт одержання листа з-за кордону та ще й поштою. Ну, звичайно, й зрадів…

      Я й досі в Харкові: і не знаю, чи скоро зможу вирушити звідси. Причини: я не вільний формально, порушувати справу невчасно, а амністії мене жодні не торкнулися. Це одно. Друге: Харків тепер значно жвавіший з культурного боку, ніж Київ… Він оживає усіма сторонами. Потроху, правда, але оживає. А Київ, як переказують, ще й досі спить. Отже, для мене з цього боку є більше рації поки що бути тут, бо культурне життя дає мені змогу якось перебиватися матеріяльно. Я працюю у «Вістях» і в «Селянській Правді». Амплуа моє – редактор мови. Працюю дуже багато – цілими днями, бо «не будеш работать – не будеш кушать». Праця, як бачиш, не цікава, але тепер ще цікавішої не знайдеш. Гнітить мене найбільше те, що я не маю жодної вільної хвилини, щоб щось написати свого, або хоч прочитати. Так іноді уривками що-небудь черкнеш, але до друку воно тут не підходить. Заробляю я середнє. Платні дістаю в довійськових карбованцях – 55–60 к. за місяць. Та ще порядкові за редагування. Прожити можна. Живу з дружиною у її батьків. Дружина так саме працює в кооперативній установі. Тяжкувато, що й казати, але перебиваємося. Шлюб особливих радощів не дав. Скоріш навпаки. Не думай, що які-небудь «сімейні недоразуменія»… ні. З цього боку все благополучно. Навіть занадто благополучно. А ти ж знаєш, що благополучіє з цього боку таким як я не до смаку. Не з того матеріялу я зроблений. Та отак сидиш та й крутить тебе, та й вертить тебе: «Та, ну чого ж бо воно так ото все благополучно?!» Щодня тобі кава й кава! Та іноді так тобі галасануть хочеться: «Та дайте ж хоч раз квасу! Хоч бурякового!!» Взагалі – поживем-побачим.

      Ляля, Соня, Карабай і Люська (новоє проізведеніє) в Харкові. Переїхали оце нещодавно з Ізюма. В Червоному Хресті живеться їм круто. Обоє служать. Лялька виросла, висока, цибата. Худа дуже. Перенесла вона тяжкий тиф. Ускладнень нема ніяких. Але одгодувати її треба. Бо після тифу, звичайно, не можна було дати їй того, що треба було дати. Їсти обмаль. Це одно. По-друге: вчити її треба. Книжок вона не має. Незабаром я їй книжок куплю, про це ти не турбуйся. І щодо їжі. Я б, звичайно, їй допоміг, але не знаю, як з цього боку підійти, щоб не образити Соні etc. Справа це тендітна, але ось потепліє – буду її брати