всем мире радиоактивных водах».
А далі письменник засвідчує численне зростання «населення» на цьому промислі – від сорока осіб у 1930 р. до кількох сотень у 1931-му і до кількох тисяч у 1933-му. Звичайно, про радіоактивне зараження ув’язнених цією «цілющою» водою тоді мова не йшла, зате щодо видобутку радію завдяки саме цьому родовищу Радянський Союз вийшов 1934 р. на друге місце у світі.
Не дійшла справа до публікації й нарису Остапа Вишні «Промысел № 111 имени тов. Мороза Я. М.», в якому показано темпи розвитку цього нафтового родовища завдяки будівництву бараків для ув’язнених:
«В январе 1933 года появился первый барак и выросла вышка № 1. За ними – второй барак, пекарня, конюшня, времянки…»
А 20 февраля 1933 года был издан по ОГПУ приказ такого содержания:
”Отмечая особо энергичную работу начальника Ухтопечорских исправительно-трудовых лагерей ОГПУ тов. Мороза Якова Моисеевича по освоению в исключительных условиях дальнего Севера Ухтопечорских нефтяных и каменноугольных месторождений, приказываю: нефтяной промысел № 3 на р. Яреге именовать «нефтяным промыслом имени тов. Мороза Я. М.». Заместитель председателя ОГПУ Г. Ягода».
У всех работников Ухтопечорского лагеря приказ этот вызвал большой подъем энтузиазма».
Прикладів таких можна навести багато, і всі вони пояснюють причину, чому ж ГУЛАГ не дав згоди на публікацію книжки «5 лет борьбы за недра тундры и тайги» – у тексті майже кожного нарису був ще й підтекст, який розвіював фальшивий ентузіазм і хоч би натяками розкривав справжню суть гулагівських методів освоєння далекої Півночі.
Колишній в’язень Ухтпечлагу, а до того токар Іжорського заводу й комсомольський активіст В. Ф. Васильєв у 1989 р. згадував обставини, за яких будувався тракт від Чиб’ю до Крутої: «Это был ад, ад кромешный! Через пару месяцев от нашего этапа в 600 человек осталось 230 полуживых дистрофиков. Этап ленинградских коммунистов, бравших Зимний, отстоявших революционный Питер, штурмовавших мятежный Крондштат, был здесь уничтожен и погребен в болотах».
А інший політкаторжанин К. П. Гурський свідчить: «На строительстве тракта Чибью – Крутая больше месяца не выдерживали. Зеки голодали. Трупы павших лошадей охрана обливала керосином, засыпала известью и закапывала. Их откапывали и ели. Были случаи людоедства. Проклятый пятый лагпункт! Мертвых здесь не хоронили, трупы просто присыпали снегом или спускали под лед». – Газета «Ухта». – 1989. – 12 окт. (№ 196).
В Ухтинському краєзнавчому музеї восени 1989 р. експонувалися документи про те, що в місцевих таборах були випадки людоїдства, навіть торгівлі людським м’ясом. Уночі до «ізолятора для слабосильних», а по суті уже трупарні, пробиралися кримінальні злочинці й обрізали (із неживих, а може, ще й живих людей!), як сказано в тому трагічному документі, «мягкие части человеческого тела». В архівах збереглися навіть справи про розстріл злочинців-людоїдів. З однією такою справою довелося ознайомитися й мені.
В отакій атмосфері довелося