книжку в мене з рук палицею й вона впала у струмок. Перш ніж я встигла злізти, він схопив її й кинувся навтьоки. Негідник, зараз же віддай книжку, або я надеру тобі вуха! – крикнула Джозі, одночасно сміючись і гніваючись.
Вивернувшись з рук Тома, Тед театрально закинув голову й кидаючи ніжні погляди на скуйовджену молоду особу в драній спідниці, що стояла перед ним, з удаваним трагізмом прочитав знаменитий монолог Клода Мелнота. На словах: «Тобі подобається ця картина, люба?», він майже зав’язав вузлом свої довгі ноги й скорчив таке обличчя, що мимоволі викликав сміх.
З веранди долинули оплески, які й поклали край усьому дійству. Молодь юрбою попрямувала алеєю до будинку, зовсім як у давні часи, коли Том правив четвіркою «конячок», а Нен була найкращим скакуном в його упряжці. Рум’яні, гомінкі, веселі, вони привітали сестер і розташувалися на східцях відпочити. Мег одразу взялася ремонтувати спідницю дочки, а Джо пригладила гриву свого Лева й відібрала в нього книжку. Через хвилину з’явилася Дейзі, щоб привітатися з друзями, й почалася товариська бесіда.
– Сьогодні в нас до чаю кекси, тож вам варто залишитися. У Дейзі вони неперевершені, – гостинно завважив Тедді.
– Тедді ніколи не пропустить такої нагоди. Минулого разу з’їв дев’ять штук. Тому він такий гладкий, – додала Джозі, кинувши лукавий погляд на худого, як тріска, кузена.
– Маю відвідати Люсі Дав. У неї панарицій, пора його розкрити. Вип’ю чаю в коледжі, – відповідала Нен, обмацуючи кишені, аби переконатися, що коробочка з інструментами при ній.
– Дякую за запрошення, але мені з Нен по дорозі. У Тома Мериведера блефарит, і я обіцяв йому почистити повіки та вії. Він заощадить, бо йому не доведеться платити лікареві, а для мене це хороша практика – пальці такі незграбні, – сказав Том, роздивляючись свої руки. Він мав намір якнайдовше побути зі своїм ідеалом.
– Ш-ш-ш! Дейзі не любить слухати ваші розмови на лікарські теми. Про кекси говорити приємніше, – Тед солодко всміхнувся Дейзі, завойовуючи її симпатію, щоб завжди отримувати щось смачненьке.
– Чи є новини від Комодора? – поцікавився Том.
– Він на шляху додому. Ден теж сподівається приїхати. Я дуже хочу побачити всіх моїх хлопчиків разом, тож попросила цих двох вічних мандрівників приїхати на День Подяки, а якщо зможуть, то й раніше, – відгукнулася пані Джо, подумки бажаючи, щоб це сталося якнайшвидше.
– Вони приїдуть, всі до одного, якщо зможуть. Навіть Джек, я впевнений, піде на ризик втратити долар-другий заради того, щоб весело пообідати з нами, як у старі добрі часи, – засміявся Том.
– А ось індик, відгодований для майбутнього бенкету. Я тепер не ганяю його по двору, а годую на славу, тож він пухне прямо на очах. Так будуть збережені його дорогі ніжки! – сказав Тед, вказуючи на приречену птицю, яка гордо походжала галявиною неподалік від веранди.
– Нет має наприкінці місяця їхати до Німеччини, тож слід обов’язково влаштувати йому веселі проводи. Гадаю, наш старий Птах повернеться