і заохочував до цього юних музикантів, всіляко підтримуючи їх.
Емі протегувала честолюбним молодим художникам і скульпторам. Її власні заняття додавали радості, коли підросла дочка й розділила з нею це захоплення. Емі доводила своїм життям, що жінки можуть бути вірними дружинами й матерями, не жертвуючи при цьому талантом, дарованим їм як для їхнього розвитку, так і блага інших.
Сестри добре знали, де шукати господинь. Джо відразу попрямувала до спільної студії обох мисткинь. Бесс трудилася над бюстом маленької дитини, а її мати завершувала обробку скульптурного портрета чоловіка.
Час, здавалося, зупинився для Емі: щастя допомагало їй зберігати красу молодості, а багатство дало світський лоск, набути якого вона так прагнула в дитинстві та юності. Струнка й велична, ця жінка була прикладом того, як простота може стати елегантністю завдяки смаку, з яким вибирається сукня, й витонченості, з якою її носять. Якось одна зі студенток сказала парадоксальну фразу: «Інколи здалеку я не можу прискіпливо роздивитися вбрання пані Лоуренс, але знаю напевне, що вона найвишуканіше, ніж у всіх інших присутніх дам».
Емі обожнювала дочку. Це й не дивно, оскільки краса, про яку вона завжди мріяла, була – в усякому разі для люблячої матері – втілена в цьому її молодшому «Я». Бесс успадкувала від матері величну поставу, блакитні очі, прекрасний колір обличчя й золотисті кучері, зібрані в такий самий класичний вузол на потилиці.
А ще – о! – неймовірна радість для Емі! – в Бесс були красиві, як у батька, ніс і вуста, але по-жіночому витончені. Сувора простота довгого полотняного фартуха цілком влаштовувала дівчину. Вона працювала захоплено, відгородившись від навколишньої дійсності, як всі справжні художники, не помічаючи навіть, з якою ніжністю стежать за нею люблячі очі матері. Допоки в студію не увірвалася енергійна тітка Джо з вигуком:
– Мої дорогі дівчата, швидше киньте свої «пасочки» й послухайте, що я вам скажу!
Обидві мисткині відклали інструменти й сердечно вітали невгамовну родичку, хоч своїм приходом вона порушила їхній творчий запал. Тож коли з’явився Лорі, якого Мег прислала до них із зали, де він проводив заняття з хором, їхня бесіда була в розпалі. Сівши на диван між сестрами, без жодних барикад з обох боків, він з цікавістю слухав новини про Франца й Емілі.
– Епідемія почалася, й тепер лютуватиме серед усього твого виводка. Тож, Джо, наберися терпіння на наступні десять років, щоб витримати всілякі романи й нерозсудливості. Твої хлопчики виросли й тепер стрімголов пірнатимуть у море пристрастей. А це значно серйозніше, ніж ті витівки, з якими тобі доводилося мати справу донині, – сказав Лорі, із задоволенням спостерігаючи за зміною виразу її обличчя – від захоплення до відчаю.
– Знаю, знаю! І без надії сподіваюсь, що зможу провести їх через буруни й без втрат дістатися берега. Проте це жахлива відповідальність, оскільки вони приходитимуть до мене й запевнятимуть, ніби в моїх силах зробити так, щоб їхні маленькі любовні історії були