припинились.
За тиждень Роман випрасував свою найкращу сорочку, у якій, власне, збирався піти на вступні іспити, на які так і не потрапив, і та чекала зіркового часу в шафі, дбайливо розвішена на окремих «плечиках».
І ось настав довгоочікуваний вечір березневого понеділка тисяча дев’ятсот п’ятдесят дев’ятого року. Звісно, щось пішло не так – адже, коли до чогось довго готуєшся…
Середина березня по погоді не дуже й відрізнялася від лютого, і юнак переживав, що його руда авіаторна дублянка, яку майже примусила вдягнути мама (через що вони не на жарт полаялися), залишить сліди на білосніжній сорочці. Проходячи повз Жовтневу лікарню[5] він вилаявся: «Чорти б її!..», бо сонце, що вже сідало, так припекло, що десь біля Бессарабки юнак уже остаточно спітнів. До того ж він хвилювався, що прийде невчасно, тому піддав кроку. Коли вже був на площі Сталіна, довелось констатувати, що прийшов на пів години раніше. Знов вилаявся. Мокра, мов хлющ, спина потроху замерзала, адже сонце зайшло за будинки, і різко похолодало.
Роман враз згадав, що в ресторані «Київ» хліб дають безкоштовно, якщо замовити собі чаю, і тим часто користуються голодні студенти. Тож, чекаючи на Люсю, він забіг до ресторану, що був саме неподалік, аби віддерти від змокрілої спини осточортілу дублянку й заодно пообідати: мама-то налаяла, але обідом не нагодувала.
А вже в самому ресторані, що був вельми популярним, замість того, аби нашвидкуруч перекусити й швидше вискочити на вулицю в очікуванні дівчини, затримався. Я ж кажу: все пішло якось не так…
У центральному залі хтось його окликнув:
– Ти диви, кого я бачу! Сам аеропланерист власною персоною…
– Та я парашутист, а не аеропланерист, – усміхнувся Роман, побачивши за столиком колишнього однокласника.
– Один чорт, – лаконічно констатував білобрисий нахабний парубок, який уже був напідпитку. – Це доля! Я ж про тебе – ні слухом ні духом після тієї епічної бійки на випускному… Та сідай, старий, сідай… Розкажи, чим все тоді закінчилось?
Роман зітхнув і сів на вільний стілець за круглим столом. Йому відразу налили в маленьку чарочку міцної білої, і Роман знічев’я вилив її до рота, не закусуючи. Компанія зібралася чималенька і тільки чоловіча. «Хлопці, а тепер усім наливай!» – розпорядився колишній однокласник Романа, і всі, як за командою, знову розлили горілку в маленькі чарочки та одним духом випили. За сусіднім столом на них якось недобре подивилася літня пара, а жінка у великих пластикових перлах на воловій шиї і в красивій вовняній сукні винного кольору навіть зацокала язиком.
– Ти давай… не дуже там. Ага? – пошепки звернувся до білобрисого один з учасників застілля. – Якщо патруль прийде – нам усім хана.
– Фє… – награно скривився, кепкуючи білобрисий. – Анатолій, ну що за зеківський сленг, га? Ми ж фанати «Динамо», а не якісь там працівники заводу «Більшовик». Та й у нас блат є – твій батько адміністратор, не хухри-мухри.
Анатолій по-переможному блиснув очима й відрізав:
– Я, кстаті, саме на «Більшовику» відпрацював один