Сіддхартха поволі простував собі й міркував. І дійшов висновку, що він не юнак уже, а дорослий чоловік. І дійшов він висновку, що чогось позбувсь, як ото гадюка позбувається старої шкіри, що чогось у ньому не стало – того, що належало йому і було з ним усю його юність: бажання мати вчителів і слухати повчання. Останнього вчителя, який трапивсь йому на шляху, навіть його, найвеличнішого і наймудрішого, Будду, святого, він, Сіддхартха, покинув, мусив піти від нього, не в змозі прийняти його вчення.
Замислившись, Сіддхартха уповільнив ходу і спитав себе: «Одначе що ж воно таке – оте, чого ти хотів навчитись в учінні та вчителів і чого вони, ті, хто тебе так багато вчив, усе ж не змогли тебе навчити?» І зрозумів Сіддхартха: «Це – моє «я», що його смисл і суть я прагнув пізнати. Це – моє «я», якого я прагнув позбутися і здолати. Проте мені не пощастило його здолати, я його тільки ошукав, я тільки утік, тільки сховався від нього. Воістину, ні про що у світі я так багато не думав, як про оце своє «я», як про оцю загадку, що я живу, що я один із-поміж решти й від усіх відокремлений, відмежований, що я – Сіддхартха! І ні про що у світі я не знаю так мало, як про себе, Сіддхартху!»
Дійшовши цієї думки, Сіддхартха, що повільно, замислено простував своєю дорогою, спинився, і тієї ж миті із цієї думки народилася ще одна, нова, а саме: «Причина того, що я нічого про себе не знаю, що Сіддхартха мені й досі такий чужий і невідомий, – причина цього одна, одна-однісінька: я сам себе боявся, я від себе втікав! Я шукав Атмана, шукав Брахмана, я ладен був членувати й розкладати на частини своє «я», щоб знайти у невідомім його нутрі зерно всіх оболонок – Атмана, життя, божественне, найзаповітніше. Але сам себе я при цьому втратив».
Сіддхартха розплющив очі й роззирнувся довкіл. Обличчя його осяяла усмішка, а все тіло з голови до п’ят сповнилося глибоким відчуттям пробудження від тривалого сну. І тієї ж миті він знову пустився в дорогу – пустився бігом, як той, котрий знає, що треба діяти.
«О ні, – зітхнув він з полегкістю, – тепер я вже не дам Сіддхартсі від мене втекти! Тепер я починатиму думати й жити уже не з Атмана і не зі страждань світу. Я більш не хочу вмертвляти себе й членувати, щоб під руїнами знайти таємницю. Тепер мене мають учити не «Йогаведи»[17] і не «Атхарваведи[18]», не аскети і не якесь учення. Я буду учнем і вчитимусь у самого себе, я пізнаю себе, пізнаю тайну Сіддхартхи!»
Він огледівся довкола, мовби вперше побачив світ. І світ був прекрасний, світ був строкатий, і дивовижний, і загадковий! Була тут блакить, була жовтизна, була зелень, плинуло небо і річка, позастигали гори й ліси – все чудовне, все сповнене чарів і таїни, і серед усього цього – він, Сіддхартха, той, що пробуджується, що простує до самого себе. І все це – вся жовтизна і блакить, річка і ліс – уперше влилося крізь очі в Сіддхартху, і було це вже не чаклунство Мари[19], не ілюзія Майї, не безглузде й випадкове розмаїття світу виявів і форм, відразливе глибокодумному брахману, що зневажає це розмаїття й шукає єдності. Блакить була блакиттю, річка –