холоду. Ніхто в цілому світі не був такий самотній, як він. Жоден вельможа, що не належав до вельмож, жоден ремісник, що не належав до ремісників, але знайшов у них прихисток, жив їхнім життям, розмовляв їхньою мовою, жоден брахман, що не належав до брахманів, але жив із ними, жоден аскет, що не знайшов прихистку в стані саман, і навіть усіма забутий самітник у джунглях не був сам і не був самотній, його щось оточувало, навіть він належав до якогось стану, і цей стан був його родом і племенем. Говінда пішов у ченці, і тисячі ченців стали йому братами, вони носять такий самий, як у нього, одяг, вірять у те саме, розмовляють тією самою мовою. А він, Сіддхартха, до чого належить він? Чиє життя стане його життям? Чиєю мовою він розмовлятиме?
З цієї хвилини, коли цілий світ від нього відринув, коли він, Сіддхартха, опинився, самотній, як зірка в небі, з цієї хвилини холоду й занепаду духу Сіддхартха випірнув на поверхню і, зібраний у ще міцніший кулак, став уже більше, ніж доти, своїм «я». Сіддхартха відчув: це був останній дрож пробудження, остання судома пологів. І тієї ж миті він знову пустився в дорогу, попрямував нетерпляче і квапно – уже не додому, не до батька, вже не назад.
Частина друга
Камала
Сіддхартха учився нового щокрок на своїм шляху, бо світ перемінився, а серце його було зачароване. Він дивився, як сонце сходить із-за лісистих гір і заходить за далеким, порослим пальмами морським берегом. Він дивився, як уночі зорі займають свої місця, а молодик пропливає, мов човен у синьому морі. Він дивився на дерева, на тварин, на хмари, на веселку після дощу, на скелі, на трави й квітки, на річку й струмок, дивився, як уранці мерехтить у кущах роса, дивився на далекі, синюваті й невиразні обриси високих гір, дивився, як на рисовім полі срібними хвилями гуляє вітрець, слухав, як співають пташки й гудуть бджоли. І все це, розмаїте й строкате, було споконвіку – споконвіку світило сонце і місяць, споконвіку шуміли річки й гули бджоли. Але для Сіддхартхи все це доти було не що інше, як легенький, оманливий серпанок перед очима, і він споглядав його недовірливо й тільки для того, щоб пронизувати і знищувати думками, бо була то не суть – суть ховалася поза видимим. Але тепер його розкутий зір перенісся по цей бік, він бачив і розпізнавав видиме, шукав у цьому світі рідний дім, не докопувався суті, не прагнув зазирнути у світ потойбічний. Світ прекрасний, коли просто його споглядаєш, нічого в ньому не шукаючи, – просто так, як його споглядають діти. Прекрасний місяць і зорі, прекрасний ручай і берег, гори і ліс, коза й золотокрилий жук, квітка й метелик. Прекрасно й хороше йти по світу, отак, як мала дитина, – прокинувшись од сну, відкривши всьому душу, отак без недовіри. Інакше тепер пекло голову сонце, інакше остуджувала лісова прохолода, інакше смакувала вода зі струмка і з кадоба, інший смак мав гарбуз і банан. Коротші стали дні, коротші ночі, кожна година пропливала так швидко, як вітрило в морі, а під вітрилом був корабель, повен скарбів, повен радощів. Сіддхартха бачив, як під високим склепінням