інде, мов десь далеко-далеко, било невидимо і вже не мало з життям його нічого спільного. І не раз уже жахався Сіддхартха цієї думки, й прагнув її позбутися, і хотів пристрасно, всією душею віддаватися цій щоденній, дитинній метушні, хотів по-справжньому жити, по-справжньому діяти – по-справжньому жити й тішитись, а не просто стояти і споглядати збоку.
Та знов і знов приходив Сіддхартха до чарівної Камали, осягав мистецтво кохати, сповідував культ утіх, в якому мало ще просто давати й брати, розмовляв із своєю навчителькою, учився в неї, давав їй поради, слухавсь її порад. Камала розуміла Сіддхартху краще, ніж колись його розумів Говінда, вона була схожа на Сіддхартху більше.
Якось він сказав Камалі:
– Ти – як я, ти не така, як більшість людей. Ти – Камала, ніщо інше, і в тобі – тиша й спокій, куди ти будь-коли можеш ступити і бути там у себе вдома, – так само, як це можу зробити я. Мало хто має це, а можуть же мати всі.
– Не всі люди розумні, – промовила Камала.
– Та ні, – відказав Сіддхартха, – річ не в тім. Камасвамі такий самий розумний, як я, а от спокою він у собі не має. Зате інші люди, що в них глузду, як у малих дітей, – мають. Більшість людей, Камало, – мов той листок, що зірвався з дерева. І летить він за вітром, і крутиться, і, гойднувшись, лягає на землю. А ще інші люди – їх менше – мов зорі, що линуть своїм шляхом, і вітер до них не дістає, і їхній закон та шлях – у них самих. З-поміж усіх учених людей та саман – а я знав їх багато – був і один такий Досконалий. Не забуду його повік. Це – той Гаутама, Величний, що проповідує своє вчення. Тисячі учнів щодня його слухають, проте всі вони – листя, що падає з дерева. У собі вони вчення й закону не мають.
Камала звела на Сіддхартху очі, всміхнулась.
– Знов ти про нього, – сказала вона. – Знов у тебе саманські думки?
Сіддхартха нічого не відповів, і вони віддалися любовній грі – одній з тридцяти чи сорока різних ігор, що їх знала Камала. Тіло в неї було пружке, як у ягуара чи як лук у мисливця; тому, хто вчився у неї кохати, відкривалось багато втіх і таємниць. Довго гралась вона із Сіддхартхою, довго зваблювала його і відтручувала, збуджувала й стискала в обіймах, утішалася його зграбністю, поки й здолала, і він знеможено вгомонився обіч.
Схилившись над Сіддхартхою, гетера довго дивилась йому в обличчя, у стомлені очі.
– Ти – найкращий з коханців, яких я знала, – замислено промовила вона. – Ти дужчий від решти, гнучкіший і поступливіший. Добре опанував ти моє мистецтво, Сіддхартхо. Колись, як я стану старшою, мені хотілося б мати від тебе дитину. Але все ж таки, любий, ти зостався саманою, все ж таки ти мене не кохаєш. Ти не кохаєш нікого. Хіба це не так?
– Мабуть, що так, – стомлено мовив Сіддхартха. – Я такий, як і ти. Ти теж не кохаєш, а то хіба стало б кохання для тебе мистецтвом? Такі люди, як ти і я, певно, не можуть кохати. А от звичайні – можуть. Ось у чім їхня таїна.
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст