перший професійний бій відбувся 6 березня 1985 року в Олбані. Моїм противником був хлопець на ім’я Гектор Мерседес. Ми нічого про нього не знали, тому вранці перед боєм Кас зв’язався по телефону з кількома тренерами й власниками боксерських залів у Пуерто-Ріко, щоб переконатися, що Мерседес – це не якась підстава. Уночі перед боєм я нервував, але водночас я знав, що зможу побороти цього хлопця, щойно я побачу його на ринзі.
Я знав, що Кас підібрав мені для перших кількох боїв слабших противників, щоб зміцнити мою впевненість.
І я мав рацію. Бій зупинили в першому ж раунді, коли я штовхнув Гектора так, що той упав на коліна в кутку рингу. Я був дуже схвильований своєю перемогою, але в роздягальні Кас почав розмову про всі мої недоліки. «Тримай руки вище. Твої руки теліпались навколо», – сказав він.
Наступні два бої я провів також в Олбані, який став практично моїм рідним містом. За місяць після Мерседеса я бився зі Трентом Сінглтоном. Я вийшов на ринг і вклонився на всі чотири кути арени, а потім підняв руки до натовпу, як гладіатор. Мені не знадобилося багато часу, щоб тричі збити його з ніг. Рефері зупинив поєдинок. Потім я неквапливо підійшов до його кутка, поцілував його і погладив по голові.
За місяць на мене чекав новий бій, тож усе, чим я тоді займався, були біг, тренування та бокс. Це все, чого від мене хотів Кас. Бокс, бокс і ще раз бокс, а потім спаринг, спаринг і ще раз спаринг.
Двадцять третього травня я бився з Доном Хелпіном, і той був набагато досвідченішим противником. Його вистачило на три раунди: під час нашого поєдинку я переключався зі звичайної стійки на стійку лівші й назад, експериментуючи та працюючи над новим досвідом на рингу. У четвертому раунді я відвісив йому удар лівою, а потім правою, і коли він уже валився додолу, я наздогнав його правим хуком. Він досить довго лежав на підлозі, перш ніж його нарешті підняли. Кас, звичайно ж, вважав, що я недостатньо близько атакував і мало рухався в латеральному напрямку. Проте Джейкобс і Кейтон були в захваті від того, як я виглядав.
Я почав запрошувати на ці бої власну команду підтримки. Вони приходили з невеликими плакатами, як це буває на бейсбольних матчах. На одному з них було написано ТАЙСОН – МІСТЕР НОКАУТ. Також я став притягувати до себе фанаток, але я не користувався їхньою нав’язливою прихильністю. Я був надто закоханий у себе, щоб думати про когось іншого. Загалом-то Кас думав, що я трохи переборщив. Він уважав, що мені слід частіше виходити на вулицю. Тож я ходив до Олбані та проводив там час зі своїми друзями.
На тих ранніх боях я майже нічого не заробляв. Мій перший бій приніс промоутеру лише витрати, але Джиммі дав мені 500 доларів. Потім він взяв із них 50, щоб віддати їх Кевіну, а 350 доларів поклав на моє ім’я в банк, тож на руки я отримав 100 доларів. На цих перших боях вони більше переймалися тим, щоб моє ім’я почули, ніж про те, щоб заробити на мені грошей. Джиммі та Кейтон були першими боксерськими менеджерами, які записали на плівку найцікавіші моменти з моїми нокдаунами й розіслали касети з відео всім, хто писав про бокс у країні. Вони