темні голубі очі, що так пильно за нею спостерігали.
Вона знала, що Полові має бути десять років, але він виглядав не більше, ніж на вісім. У нього було наймиліше личко з тих, які вона коли-небудь зустрічала в дітей – з надзвичайно делікатними й вишуканими рисами, обрамлене ореолом каштанових кучерів. У нього були повні темно-червоні губи, які лише ледь-ледь торкались одна одної й вигиналися чітко окресленими кутиками до ямочок на щоках. Вигляд у нього був серйозний, похмурий та замислений – такий, наче духом він був набагато старший за тіло. Та коли Енн м’яко всміхнулася до нього, цей вираз умить зник, поступившись місцем раптовій усмішці у відповідь, яка, здавалося, осяяла все його єство – так, ніби якесь полум’я розгорілося всередині нього, освітлюючи його зсередини з голови до п’ят. Але найкраще було те, що ця усмішка була мимовільною й зародилася не від якогось зусилля чи причини, що надійшли ззовні, а виникла просто як віддзеркалення внутрішнього «я» – такого на рідкість приємного та люб’язного. Швидко обмінявшись усмішками, Енн та Пол заприятелювали навіки, ще перш ніж встигли перемовитися бодай словом.
День минув, неначе уві сні. Згодом Енн ніяк не могла чітко його відтворити. Здавалося майже, що то не вона тоді навчала дітей, а хтось інший. Вона чула, як відбувалися уроки, лічила разом з учнями й роздавала домашні завдання якось механічно. Діти поводилися досить добре; сталося тільки два інциденти. Морлі Ендрюса спіймали на тому, як він ганяв двійко цвіркунів у проході між партами. Енн змусила його годину стояти на підвищенні біля дошки й – що стало для Морлі набагато більшим горем – конфіскувала його цвіркунів. Вона посадила їх у коробку й на шляху зі школи випустила їх на волю в Долині Фіалок, проте Морлі був переконаний – як тоді, так і згодом – що вона тримала їх у себе вдома для власних розваг.
Іншим порушником дисципліни став Ентоні Пай, який вилив залишки води зі своєї пляшки для миття грифельної дошки за комір Аврелії Клей. Енн затримала Ентоні в класі на перерві й поговорила з ним про те, якої поведінки очікують від джентльмена, нагадуючи, що джентльмени ніколи не ллють воду дівчатам за комір. Вона також сказала, що хотіла б, щоб усі її підопічні стали джентльменами. Ця її маленька лекція була дуже милою і зворушливою, але, на жаль, на Ентоні це зовсім не подіяло. Він слухав її мовчки, з незмінно похмурим виразом обличчя, а тоді зневажливо присвиснув, виходячи з класу. Енн зітхнула, а тоді втішила себе, адже пам’ятала, що завоювати любов Пая, як і будівництво Рима, було справою не одного дня. Хоча насправді сумнівно було, що в когось із Паїв є хоч якісь залишки любові, які можна завойовувати, та Енн сподівалася на краще для Ентоні, з котрого, здавалося, ще може вийти досить милий хлопець, якщо комусь вдасться розвіяти його незмінну маску похмурості.
Коли уроки закінчились і діти розійшлися, Енн стомлено опустилась у крісло. У неї боліла голова, і вона почувалася дуже пригніченою та зневіреною. Хоча реальних причин для того,