сказала, що ви називаєте мого сина Джейкобом.
– Але ж він сказав мені, що його так звуть, – запротестувала Енн.
– Може, цього й слід було очікувати, – сказала пані Доннелл тоном, який означав, що нічого й шукати в дітях якоїсь вдячності в часи такої розбещеності та вседозволеності. – У цього хлопчиська такі плебейські смаки, панно Ширлі. Коли він народився, я хотіла назвати його Сен-Клером – це ім’я звучить так аристократично, правда ж? Але його батько наполіг на тому, що його треба назвати Джейкобом, на честь дядечка. Я скорилася, бо дядечко Джейкоб був старим багатим холостяком. І що ви думаєте, панно Ширлі? Коли нашому невинному хлопчику було п’ять, дядечко Джейкоб взяв та й одружився, і тепер у нього є троє власних синів. Чи ви коли-небудь чули про таку невдячність? У ту ж мить, коли нам прийшло запрошення на весілля – а йому таки вистачило зухвалості надіслати нам те запрошення, панно Ширлі, – я сказала: «Більше тут не буде ніяких Джейкобів, з мене досить». З того дня я почала називати сина Сен-Клером, тож і вам, я наполягаю, слід кликати його Сен-Клером. Його батько вперто продовжує називати його Джейкобом, та й сам хлопець з якихось незбагненних причин надає перевагу цьому вульгарному імені. Та він Сен-Клер, і Сен-Клером залишиться. Ви ж будете такі люб’язні запам’ятати це, панно Ширлі, правда ж? СПАСИБІ вам! Як я й казала Кларисі-Ельмірі, я була впевнена, що це просто непорозуміння і що мої слова все вам прояснять. Доннелл – наголос на останній склад… і Сен-Клер – в жодному разі не Джейкоб. Ви пам’ятатимете? СПАСИБІ вам!
Коли пані ДонНЕЛЛ полетіла геть, Енн зачинила школу й пішла додому. Біля підніжжя пагорба, на Березовій Стежці, вона зустріла Пола Ірвінга. Він простягнув їй букетик маленьких диких орхідей, котрі ейвонлійські діти звуть «рисовими лілеями».
– Візьміть, будь ласка, вчителько. Я знайшов їх на полі пана Райта, – сором’язливо сказав він, – і повернувся, щоб подарувати їх вам, тому що подумав, що ви – з тих леді, котрим вони б сподобалися, і ще тому…, – він звів до неї свої красиві великі очі, – тому що ви мені подобаєтеся, вчителько.
– О, любий, – сказала Енн, приймаючи запашні квіти. Так, неначе слова Пола були якимось магічним заклинанням, вона вмить відчула, як її дух звільнився від зневіри й утоми, а надія сповнила серце, витаючи в ньому, як танцюючий фонтан. Вона легко й безтурботно пройшла Березову Стежку, насолоджуючись, наче якимось благословенням, солодкавими пахощами своїх орхідей.
– Ну, як усе пройшло? – поцікавилася Марілла.
– Запитай мене через місяць, і тоді, можливо, я й зможу відповісти. А зараз ні… Я й сама не знаю, ніяк не можу зрозуміти. Почуваюся так, ніби всі мої думки хтось перемішав так, що вони стали густими й каламутними. Єдине досягнення на сьогодні, в якому я упевнена, – це те, що я навчила КліффіРайта розрізняти літеру «А». Раніше він не знав, як вона виглядає. Хіба ж це не хороший початок, коли допомагаєш якійсь душі ступити на стежку, котра може привести її до Шекспіра чи «Втраченого