дорозі сюди. А цей пиріг страшенно смачний, та ще й зі сливами. Вдома в нас ніколи не бувало ніяких пирогів, адже мама була надто хвора, щоб їх робити, а пані Спротт казала, що найбільше, що вона може зробити, – це спекти для нас хліба. Ну а пані Віггінс ніколи не додає слив до СВОЇХ пирогів. Можна мені ще шматочок?
Марілла вже було хотіла йому відмовити, але Енн щедро врізала йому другий шматок. Вона, однак, нагадала Деві, що він має подякувати. Деві ж на це зауваження просто усміхнувся до неї й відкусив велетенський шматок. А коли доїв, то сказав:
– Якщо ти даси мені ЩЕ ОДИН шматочок, я подякую за НЬОГО.
– Ні, ти вже з’їв достатньо пирога, – сказала Марілла тоном, котрий Енн вже був добре відомий, а Деві тільки належало пізнати як такий, що не підлягає оскарженню.
Деві підморгнув до Енн, а тоді, перехилившись через стіл, вирвав у Дори прямо з пальців її перший шматок пирога, від якого вона щойно встигла відкусити лише маленький кусочок, і, відкривши рота якомога ширше, умить проковтнув його цілісінького. У Дори затремтіли губи, а Марілла від жаху аж заніміла. Енн одразу ж викрикнула у своїй «вчительській» манері:
– Ох, Деві, джентльмени так себе не поводять!
– Знаю, – відказав Деві, як тільки зміг говорити, – але я не джемплам.
– Та хіба ти не хочеш ним стати? – вражено запитала Енн.
– Звісно ж, хочу. Але не можна стати джемпламом, поки не виростеш.
– О, насправді можна, – поспішила сказати Енн, подумавши, що є таки шанс своєчасно посіяти в ньому зернята добра. – Ти можеш починати ставати джентльменом, навіть бувши ще маленьким хлопчиком. А джентльмени НІКОЛИ нічого отак в леді не виривають з рук… і не забувають дякувати… і не смикають нікого за волосся.
– Тоді у них в житті небагато веселощів, це факт, – відверто сказав Деві. – Думаю, я краще почекаю й стану джемпламом, вже коли виросту.
Марілла покірно відрізала для Дори інший шматок пирога. Вона не відчувала в собі сил упоратись із Деві. У неї був важкий день, враховуючи похорон і далеку дорогу. У той момент вона чекала майбутнього з таким песимізмом, який був гідний навіть самої Елайзи Ендрюс.
Двійнята, хоча й обоє біляві, не були дуже схожими між собою. Дора мала довгі гладенькі кучері, які завжди були гарно зачесані. У Деві ж вся його кругла голова була вкрита копицею дрібних пухнастих жовтуватих кучериків. Дорині карі очі були ніжними й м’якими, а в Деві – такими пустотливими та грайливими, наче в ельфа. У Дори був прямий ніс, а в Деві – виразно кирпатий; Дора примхливо закопилювала свої губки, а в Деві вони завжди розтягалися в усмішці. Крім того, він мав ямочку на одній щоці, що надавала йому дуже милого й потішного вигляду, коли він сміявся. Все його маленьке личко світилося пустощами й веселощами.
– Їм уже краще йти спати, – сказала Марілла, подумавши, що це буде найлегший спосіб їх позбутися. – Дора спатиме зі мною, а Деві можна постелити на західному піддашші. Ти ж не боїшся спати сам, Деві?
– Ні, але я не збираюся так швидко лягати, –