злегка схиливши голову, а її біляве волосся спадало вниз двома довгими косами, між якими спокусливо виднівся клаптик білої шиї, обрамлений широким мереживним комірцем. Лоретта була пухкенькою, спокійною на вигляд дитиною восьми років, яка поводилася в церкві просто бездоганно з першого ж дня, коли мати принесла її сюди шестимісячним немовлям.
Деві запхав руку в кишеню й витягнув звідти… гусеницю, волохату гусеницю, яка почала звиватись у нього в руці. Марілла це побачила й схопила його за руку, та було вже надто пізно. Деві кинув гусеницю Лоретті за комір.
Молитву пана Аллана перервали пронизливі верески. Пастор налякано застиг, широко розплющивши очі. Уся паства підняла голови вгору. Лоретта Вайт підстрибувала, сидячи на своїй лаві, і несамовито хапалася за сукню ззаду.
– Ой… матінко… матінко… ой… заберіть її… ой… заберіть її геть… ой… той поганий хлопчисько кинув її мені за комір… ой… матінко… вона лізе вниз… ой… ой… ой…
Пані Вайт встала і з кам’яним обличчям вивела Лоретту, яка істерично кричала й вигиналася, геть із церкви. Її крики стихали вдалині, і пан Аллан продовжив службу. Та у всіх було відчуття, ніби сьогоднішню службу вже безповоротно зіпсовано. Уперше у своєму житті Марілла не зважала на слова проповіді, а Енн сиділа з червоними від сорому щоками.
Коли вони повернулися додому, Марілла вклала Деві в ліжко й змусила його залишатися там увесь день. Вона не дала йому обіду, дозволила лише підкріпитися хлібом з молоком. Енн віднесла йому перекус і сумовито сиділа поруч, поки він їв – з насолодою й без жодного натяку на каяття. Лише жалібні очі Енн почали його непокоїти.
– Я припускаю, – задумливо мовив він, – що Пол Ірвінг ніколи б не кинув гусеницю дівчині за комір у церкві, чи не так?
– Справді, він би такого не зробив, – сумно відповіла Енн.
– Що ж, тоді мені, мабуть, шкода, що я це зробив, – зізнався Деві. – Але то була така гарна велика гусениця…. Я підібрав її на сходах церкви, якраз коли ми заходили досередини. Я подумав, що шкода буде втратити таку можливість. І скажи, хіба ж не весело було слухати, як верещить та дівчинка?
У вівторок по обіді в Зелених Дахах відбулися збори Товариства. Енн хутко повернулася додому зі школи, адже знала, що Маріллі знадобиться її допомога. Дора, охайна й чепурна у своїй гарно накрохмаленій білій сукні з чорною стрічкою, сиділа разом із членами товариства у вітальні, скромно відповідала, коли до неї зверталися, а коли ні – мовчала, – словом, поводилася, як зразкова дитина. Деві ж, брудний, але щасливий, ліпив тістечка з грязюки на скотному дворі.
– Я йому дозволила, – стомлено сказала Марілла. – Подумала, що це не дасть йому накоїти більших збитків. А так він може хіба що забруднитися. Ми спершу доп’ємо свій чай, а вже тоді покличемо його. Дора може побути з нами, та я б ніколи не наважилася посадити Деві за один стіл із членами Товариства.
Коли Енн пішла, щоб покликати членів Товариства за стіл, то виявила, що Дори у вітальні немає. Пані Белл сказала, що Деві підходив