посміхнувся Макс Деміан. – Іди додому. Якось упораємося. Хоча вбити було б найпростіше. У таких справах чим простіше – тим краще. Нічого доброго ти від цього приятеля Кромера не діждешся.
Я прийшов додому, і мені здалося, що я не був тут бозна-скільки часу. Все виглядало інакше. Між мною і Кромером зажевріла якась надія, якесь майбутнє! Я більше не був сам-один! Тільки зараз я побачив, яким самотнім був я зі своїми думками впродовж усього цього часу. І я тут же подумав про те, про що вже не раз розмірковував: зізнання батькам принесло б мені полегшу, але повного звільнення воно б не дало. Натомість я мало не зізнався сторонній людині, і на мене повіяло передчуттям порятунку!
Проте мій страх аж ніяк не був подоланий, і я ще чекав довгих і важких розмов із батьком. Тим дивнішим було для мене, що все відбувалося так тихо, мовчки, без галасу.
Однак свисту Кромера перед нашим будинком не було чутно вже день, два – ні, три дні, тиждень! Я боявся цьому повірити і внутрішньо був насторожений: чи не з’явиться він несподівано саме тоді, коли його вже перестанеш чекати? Але він так і не з’явився! Не довіряючи своїй свободі, я все ще цілковито в це не повірив. Поки нарешті випадково не зустрів… Франца Кромера. Він плентався Канатною вулицею просто мені назустріч. Побачивши мене, він здригнувся, скорчив якусь криву гримасу і тут же повернув назад.
Це було неймовірно! Мій ворог тікає від мене? Схоже, мій диявол боявся мене! Я не пам’ятав себе від радості.
У ці дні Деміан якось вигулькнув знову. Ми зустрілись біля школи.
– Добридень, – привітався я.
– Доброго ранку, Сінклере. Ну як твої справи? Кромер уже не чіпляється до тебе, як раніше?
– Це… ти з ним таке вчинив? Але… як же? Яким чином? Я не розумію… Він зовсім зник!
– Ну то й добре. Якщо він раптом з’явиться знову (гадаю, він цього не зробить, але він же нахаба!) – ти йому тільки скажи, хай згадає про Деміана.
– Але… який тут зв’язок? Ти затіяв з ним сварку і віддухопелив його?
– Ні, я не люблю цього робити. Я просто поговорив із ним, як от із тобою, і зумів пояснити, що йому краще буде відчепитися від тебе.
– Але ж ти не давав йому грошей?
– Ні, хлопче. Адже цей шлях ти вже пройшов.
Як я не розпитував його, він більше нічого мені не сказав. У мене після цього залишилося якесь дивне відчуття: суміш подяки й боязні, захоплення й тривоги, приязні й внутрішнього спротиву.
Я вирішив побачитися з ним невдовзі ще раз і поговорити про все детальніше, зокрема, й стосовно історії з Каїном.
Вдячність – це взагалі не та чеснота, яку я сповідую, та й вимагати її від хлоп’яти було б, по-моєму, смішно. Тому я не дуже-то дивуюся своїй невдячності, виявленій щодо Макса Деміана.
Але сьогодні я абсолютно впевнений, що був би геть скалічений і зламаний для подальшого життя, якби він не вирвав мене з лабет Кромера. Це звільнення я й тоді вже відчув, як найважливішу подію свого юного життя, але від самого визволителя я відсторонився, щойно він сотворив своє диво.
Ця невдячність, повторюю, не здається мені дивною. Вражає