повечерявши, вони поїхали до готелю в найближчому містечку. Наступного дня, одразу після сніданку, вони збиралися повернутися до Лондона. Тож попрощалися з дітьми увечері.
Джорджина доти не з’явилася.
– Шкода, що ми не побачилися з Джорджиною, – сказала мама. – Перекажіть, що ми її любимо й сподіваємося, що їй урешті-решт сподобається гратися з Діком, Джуліаном та Енн.
Із цим мати й батько поїхали. Дивлячись, як їхня велика машина повертає за ріг, діти відчули себе трохи самотніми, але тітка Фенні повела їх нагору, щоб показати їхні кімнати, й незабаром вони повеселішали.
Хлопцям відвели одну кімнату на двох: з похилою стелею на горішньому поверсі й з чудовим видом на бухту. Вона їм дуже сподобалася. Енн мала спати разом з Джорджиною в кімнатчині з видом на вересовище позаду будинку. Але одне бічне вікно виходило на море, що дуже втішило Енн. Кімната була приємна, у вікно зазирали троянди.
– Шкода, що досі немає Джорджини, – сказала Енн тітці. – Хочу на неї подивитись.
– Вона – утішна маленька дівчинка, – відповіла тітка. – Іноді вона буває грубою і непривітною, але серце у неї добре, віддане і щире. Вона подружиться з вами, і це буде назавжди… Щоправда, вона дуже перебірлива у виборі друзів.
Енн раптом позіхнула. Хлопці несхвально подивилися на неї, бо знали, що буде далі. Так і сталося.
– Бідолашна Енн! Як ти втомилася! Вам усім слід негайно лягти у ліжка і добре виспатися. І тоді завтра ви встанете зовсім свіжими, – сказала тітка Фенні.
– Енн, ти дурепа, – грубо зауважив Дік, коли тітка вийшла з кімнати. – Ти чудово знаєш, що спадає на думку дорослим, щойно ми починаємо позіхати. А я ще хотів ненадовго спуститися на пляж.
– Перепрошую, – вибачилася Енн. – Не могла стриматися. Ти й сам позіхаєш, Діку, і Джуліан теж.
Хлопці справді позіхали. Їх заколихало у довгій дорозі. Потай вони хотіли б вкластися у ліжка й заплющити очі.
– Цікаво, де ж Джорджина, – сказала Енн, побажавши добраніч хлопцям і пішовши до своєї кімнати. – Дивна вона… не зустріла нас… не з’явилася на вечері… і досі її ще немає. Вона ж спатиме в моїй кімнаті… бозна-коли вона з’явиться.
Коли прийшла Джорджина, всі троє вже міцно спали. Вони не чули, як вона відчинила двері до кімнати Енн. Не чули, як вона роздягалася й чистила зуби. Не чули, як рипнуло ліжко, коли вона лягала. Вони так потомилися, що нічогісінько не чули, поки вранці сонце не розбудило їх.
Прокинувшись, Енн попервах не могла зрозуміти, де вона. Лежала у ліжечку й дивилася на похилу стелю, на червоні троянди, що кивали їй голівками у відкрите вікно, і раптом все згадала. «Я в бухті Кирін, і в мене канікули!» – сказала вона собі й радісно згорнулася калачиком.
Потім вона подивилася на інше ліжко. У ньому лежала дівчинка, теж скукобившись під ковдрою. Енн побачила тільки кучеряву маківку. Потім дівчинка поворушилася, Енн сказала:
– Отакої! Ти – Джорджина?
Дівчинка в ліжку навпроти сіла й подивилася на Енн. У неї було кучеряве волосся, коротке, як у хлопця.