– друге.
– До мене б хтось приходив прибирати, – зітхнула Лідія.
– Мені така радість теж ненадовго, – заспокоїла її Бора. – Лише до Нового року.
Лідія відвела погляд від своїх забруднених тушшю пальців правої руки, які вона раз у раз роздивлялась.
– Я не про чистоту кажу, а про порядок. Різницю відчуваєш? Усе на місцях, нічого не зсунуто, книжки – рівними рядами, посуд – тільки необхідний, нічого зайвого. Бачила, який лад на кухні? На усіх полицях? Це ж не кухня, а камбуз на військовому кораблі!
– Ти бачила камбуз на військовому кораблі?
– Просто подивилась на полички – і виникла асоціація з військовою дисципліною. І у нас тут буде чистота й порядок, правда, Боро?
У сформульованій пропозиції Бора подумки відзначила форму множини.
– Ну, не знаю, – озвалась вона. – В чоловічій оселі нормальніше, коли бардак.
– Боро! Будь серйозна!
– Ну, не знаю, – усміхнулась Бора, – як там у кого, а я більше люблю, коли дім має нормальний людський вигляд, коли видно, що у ньому живуть…
І, витягнувши з-під себе пружну диванну подушку, запустила нею у Лідію. Подушка збила з підвіконня порожнє горнятко, воно з гуркотом покотилося по підлозі.
– Ой, я не хотіла! – засміялася Бора.
Лідія теж у боргу не залишилась – жбурнула у Бору зібганим пледом:
– Такий вигляд? Такий вигляд ти мала на увазі?
І дістала у відповідь меншою подушкою.
У цій кімнаті, яка нагадувала Борі кабінет, вона й постелила собі згодом, коли стишився бурхливий потік веселощів. А Лідії – у кімнаті ліворуч, з вікном на зарослий кут парку. Вона сама захотіла цю кімнату з твердою отаманкою – для спини, мовляв, краще не знайдеш. Лідія ґрунтовно підготувалась до гостювання – привезла із собою на одну ночівлю не лише капці, але й рожевий флісовий халат та піжаму. Набувши цілковито домашнього вигляду, вона спустилась у ванну зі своїм рушником та гелем для душу. «Двері не зачиняй!» – крикнула їй згори Бора. – «Я пам’ятаю», – відгукнулася Лідія.
Цікаво, де Володя спав, у якій кімнаті? І де його батьки? Що ж він, виходить, сім’ї не мав? У темряві за вікном тьмяно розпливалися німби далеких паркових ліхтарів. Ця кімната була як капітанський місток на кораблі, однак ця відкритість не створювала дискомфорту, навпаки, давала відчуття перебування у найважливішій точці споруди, у самому її серці. Хоча, можливо, Борі це лише видавалося, можливо, серце дому було у вітальні з каміном, або на кухні, або у маленькій вежці на даху.
– Я – до себе, добраніч, – Лідія пройшла повз Бору, ворухнувши у повітрі пальцями.
Смужка жовтого світла лягла під дверима її кімнати. Бора ще довго чула звідти обережне шарудіння і не помітила, коли смужка під дверима зникла.
А вночі Лідія прибігла, загорнута у ковдру, впала поруч, посунувши Бору до стіни.
– Там хтось ходить!
– Де? – рвучко підхопилася Бора зі сну. – Хто ходить?
– Нагорі.
– На даху?
– Тихо!
Щось мале й пазуристе стрибнуло на черепицю, прошурхотіло донизу. Бора підвелась,