Бора. Галина Вдовиченко

такого? Його роботи є у нашому Національному музеї. А хто про нього знає? Не чула про Косиніна? Геній зі Львова”.

      Зашумів чайник на плиті. Бора відірвалася від читання, механічно всипала щіпку чаю до заварника, залила окропом і повернулась до читання.

      «Дивно, що він за освітою технар. З нього був би непоганий мистецтвознавець. Він навіть у відпустку поїхав у цей, як його… Забула. По місцях Олени Кульчицької, одне слово. Листа надіслав, наприкінці – «цілую». Приїхав – і кинувся до мене з розкинутими руками. Ледве вивернулась. Товаришувати з ним – одна річ, але оці жести, слова, погляди – це усе між нами неможливе, як він не розуміє? Сувеніри привіз, розповідав так довго, що я вже почала на годинник виразно поглядати. Ну справді, скільки можна сидіти в гостях?

      Прощаючись, раптом наблизився і взяв моє обличчя у долоні – відсахнулася, відскочила від нього, як налякана кобила. Щось різке сказала. Перемовчав. Далі ходив, книжки носив, альбоми… Все якийсь привід знаходив, аби зайти. Сидів поруч, я часто замовкала, незручно було сказати: та йди вже! Намагалась натякнути мовчанням, воно ж буває різним. Мені здавалося, між нами виникало й росло напружене мовчання. Він це розцінював по-своєму, просто мовчки сидів у кімнаті поруч, і для нього, судячи з усього, це мовчання було природним. Але варто було сказати хоч слово, миттєво оживав і починав говорити. Гра «морська фігура на місці замри!» – «відімри!». На чергове моє «ми можемо бути лише друзями» якось сказав: «Ти ще маленька. Ти ще не знаєш, чого тобі треба». – «А ти знаєш?» І він мені таке видав. Це ж додуматись! Сказав мені: «Назвемо нашу віллу твоїм ім’ям, там будуть дитячі кімнати, великий круглий стіл у кімнаті з каміном». Цього лише мені бракувало, спільного дому з Володькою!

      Одного разу я залишилась вдома сама. Точно знала, що він прийде.

      Дзвінок у двері. Я не відчинила. Визирнула з вікна – він. Через годину-півтори знову хтось подзвонив у двері. Коли ще за годину пролунав дзвінок, я пішла відчиняти, впевнена, що цього разу це точно буде не він. Але це був Володька. «Що сталося? Я вже всюди був, де ти могла б бути…» І погляд такий турботливий, аж нудить. Мені зовсім не подобаються хлопці такого типу. Все у ньому не подобається, хоч він і розумний, і ерудований, але усе не те, не те».

      Бора налила собі велике горня чаю, відрізала кружечок лимона й обережно опустила на паруючу поверхню. В сімнадцять років їй подобались зухвалі батяри. З нахабнуватим поглядом, вдалими дотепами, швидкою реакцією, і щоб на гітарі грав. Він закінчував «Політехніку», батьки вже готували йому місце на заводі, а він поводився, як чемний хлопчик-мистецтвознавець, і не міг наважитись навіть взяти її за руку Такий тоді ніколи б не міг викликати в ній цікавість.