Том 3. Палімпсести. Таборові записки. Василь Стус

усіх пожеж – без озирання —

      прожогом! Пасмуги світання

      кололи небо колуном.

* * *

      На Лисій горі догоряє багаття нічне

      і листя осіннє на Лисій горі догоряє.

      А я вже забув, де та Лиса гора, і не знаю,

      чи Лиса гора впізнала б мене.

      Поро вечорова, поро тонкогорлих розлук!

      І я вже не знаю, не знаю, не знаю, не знаю,

      чи я ще живий чи помер чи живцем помираю,

      бо все відгриміло, відгасло, відграло довкруг.

      І ти – наче птаха – понад безголів’ям летиш,

      над нашим, над спільним, понад

      світовим безголів’ям

      Пробач. Я не буду. Це просто прорвалось

      знечів’я…

      Коли б ти лиш знала, о як ти ще й досі болиш…

      І досі ще пахнуть журливі долоні твої,

      і губи – гіркі – аж солоні – подосі ще пахнуть,

      І тінь твоя, тінь проліта – схарапудженим птахом,

      і глухо, як кров ув аортах,

      солоні гримлять солов’ї.

* * *

      Наді мною синє віко неба;

      сіро-чорна шлакова труна

      геть обшила душу. Так і треба:

      вже остання лопнула струна,

      вкрай напнута сподіванням. Досить.

      Бо немає стерпу. Твій кінець

      умовляє, научає, просить:

      згинь, коли спромога. Хай їм грець

      тим літам, що будуть непрожиті.

      То ж бери собі останній шлюб,

      бо не зійде на каменю жито

      і сухий не розів’ється дуб.

* * *

      Ти десь живеш на призабутім березі

      моїх змілілих пам’ятей. Блукаєш

      пустелею моїх молодощасть,

      як біла тінь суворої скорботи.

      Так часто Бог нам зустрічі дарує

      в цій келії. Так часто я тебе

      зову крізь сон, щоб душу натрудити

      повік незбутнім молодим гріхом.

      Припертий до стіни (чотири мури —

      і п’ятого кутка ніяк не знайдеш),

      чи не щодень до сповіді стаю,

      та жодної мені нема покути.

      На кожнім мурі проступає рить

      журби твоєї. Посестри – подоби

      (нічний твій виступ) – в кількоро очей

      зорять на мене поглядом німотним —

      дошукуються давньої душі.

      Ти є в мені. І так пробудеш вічно,

      свічо моя пекельна! У біді,

      вже напівмертвий, я в тобі єдиній

      собі вертаю певність, що живий,

      і жив, і житиму, щоб пам’ятати

      нещастя щасть і злигоднів розкоші,

      як молодість утрачену свою,

      жоно моя загублена! Тобою

      я запізнав ті розстані, які

      нам доля не прощає. За тобою