Василь Стус

Том 3. Палімпсести. Таборові записки


Скачать книгу

тобою білий святиться світ,

      тільки тобою повняться брості віт,

      запарувала духом твоїм рілля,

      тільки тобою тішиться немовля,

      спів калиновий піниться над водою —

      тільки тобою, тільки тобою!

      Тільки тобою серце кричить моє.

      Тільки тобою сили мені стає

      далі брести хугою світовою,

      тільки Тобою, тільки Тобою.

* * *

      Сумні і сині, наче птиці,

      уже без неба і без крил,

      обсіли край своїх могил —

      живої не доб’ють водиці.

      На попелищі віковім

      досада щириться з досади,

      їм спільної немає ради,

      нерадісний їм спільний дім.

      Тоді сторіками пливуть

      і жалощами душі студять

      і будять мертвих – не розбудять

      і не докликавшись – кленуть.

      Напростувалася їм путь —

      спадна, укотиста, узвізна

      і настає година грізна

      і сурми доль в сто горл ревуть.

* * *

      Нерозпізнанне місто дороге

      відкрилося колючим скалком щастя.

      І знов старі наринули напасті

      здушили горло, кругле і туге.

      Дивись, дивись – за муром цим рудим,

      за другим, п’ятим, може, й сотим муром

      дрімучий Київ – здибився буй-туром:

      лукавим косить оком і незлим.

      Святошин там – якраз дивись на ріг

      в той кут глухий, де вартовий ступає.

      І день постав, на підлікті спинає

      охлялого по зазубнях доріг.

      Ану ж, як сосни рурами гудуть,

      жбурнувши в небо крони величезні!

      Не пустять мури. Надто вже грубезні

      і швидше вб’ють, ніж пустять.

      Швидше – вб’ють.

* * *

      Недовідомі закипають грози,

      десь божевільні грають весілля.

      А начування, окрики, погрози

      за мною назирають звіддаля.

      Куди й пощо? Не відаю, не знаю.

      Мідяногорла ремствує сурма.

      Ідуть етапи – без кінця і краю.

      Реве шафар.

      На світ зійшла пітьма.

* * *

      Неначе стріли, випущені в безліт,

      згубилися між обидвох країв,

      проваджені не силою тятив,

      а спогадом про образи почезлі,

      летять понад землею долілиць,

      ані собі, ні світові не раді,

      і лячно задивляються в свічаддя

      людських озер, колодязів, криниць.

      Так душі наші: майже неживі

      пустилися в осінні перелети,

      коли відчули: найдорожчі мети

      на нашій окошились голові.

      В дорозі довгих самопроминань

      під знадою земного притягання

      проносяться від ранку до смеркання.

      Крило торкає холодок вагань.

      Обабіч – чужаниця-чужина.

      Під кожним під крилом – чужа чужина.

      І даленіє дальня Україна —

      ошукана, оспала, навісна.

      Дивлюсь – і мало очі не пірву:

      невже тобі – ні племені, ні роду,

      за сині за моря лети по воду

      однаково – чи мертву чи живу.

* * *

      Як добре