Василь Стус

Том 3. Палімпсести. Таборові записки


Скачать книгу

лабіринтом бід

      до свого реченця,

      де щонайвища з нагород

      і найчесніша – мста

      за наш прихід і наш ісход

      під тягарем хреста.

* * *

      Звелася длань Господня

      і кетяг піднесла

      над зорі великодні

      без ліку і числа.

      Ця синь зазолотіла

      це золото сумне,

      пірвавши душу з тіла,

      об’яснили мене.

      Голосить снігавиця,

      колючий хрипне дріт,

      а золота жар-птиця

      пускається в зеніт.

* * *

      Лискучі рури власним сяйвом сліпнуть —

      іззовні і зсередини. Струмить

      високий день. Як спирту штоф, стоїть

      осклілий обрій.

      Інші в душах тихнуть

      і віддаються щедро, як жінки,

      твоїй душі, що в сяєві оскліла.

      А рідна нива, як вогонь, горіла

      і чорні викидала колоски!

* * *

      Сосна із ночі випливла, мов щогла,

      грудей торкнулась, як вода – весла

      і уст – слова. І спогади знесла,

      мов сонну хвилю. І подушка змокла.

      Сосна із ночі випливла, мов щогла,

      і посвітилась болем далина.

      Кругом – вона, геть доокруж – вона,

      та тільки терням поросла дорога.

      Сосна росте із ночі. Роєм птиць

      благословенна свінула Софія,

      і галактичний Київ бронзовіє

      у мерехтінні найдорожчих лиць.

      Сосна пливе із ночі і росте,

      як полохке вітрило всечекання.

      А ти уже – по той бік, ти – за гранню,

      де видиво гойдається хистке.

      Там – Україна. За межею. Там.

      Лівіше серця. З горя молодого

      сосна спливає ніччю, ніби щогла,

      а Бог шепоче спрагло: Аз воздам!

* * *

      Яка нестерпна рідна чужина,

      цей погар раю, храм, зазналий скверни!

      Ти повернувся, але край – не верне:

      йому за трумну пітьма кам’яна.

      Як тяжко нагодитись і піти,

      тамуючи скупу сльозу образи,

      радійте, лицеміри й богомази,

      що рідний край – то царство німоти.

      Та сам я єсм! І є грудний мій біль,

      і є сльоза, що наскрізь пропікає

      камінний мур, де квітка процвітає

      в три скрики барв, три скрики божевіль!

      Обрушилась душа твоя отут,

      твоїх грудей не стало половини,

      бо чезне чар твоєї Батьківщини,

      а хоре серце чорний смокче спрут.

* * *

      Церква святої Ірини

      криком кричить із імли,

      мабуть, тобі вже, мій сину,

      зашпори в душу зайшли.

      Скільки набилося туги!

      Чим я її розведу?

      Жінку лишив – на наругу,

      маму лишив – на біду.

      Рідна сестра, як зигзиця,

      б’ється об мури грудьми.

      Глипає оком в’язниця,

      наче сова із пітьми.

      Київ – за ґратами. Київ —

      весь у квадраті вікна.

      Похід почався Батиїв?

      ачи орда навісна?

      Мороком горло огорне —

      ані тобі продихнуть.

      Здрастуй, бідо