попрямував до цирульника, якого добре знав у давні часи.
– Доброго ранку! – сказав він. – Будьте ласкаві, дозвольте мені поглянути у ваше дзеркало.
– Із задоволенням, ось воно, – вигукнув цирульник. – Який ви красунчик!
Якоб підійшов до дзеркала й роздивився себе. На очах у нього з'явилися сльози. Очі його зробилися маленькими, як у свині, ніс був величезний і нависав над ротом та підборіддям, шия, здавалося, геть зникла, бо голова його зовсім увійшла в плечі й лише з величезним болем поверталася праворуч і ліворуч. Зросту він був усе такого самого, як сім років тому, коли мав дванадцять літ. Але він виріс у ширину, спина та груди дуже випнулись і нагадували невеличкий, але туго напханий мішок. Цей товстий тулуб сидів на маленьких слабких ніжках, яким, здавалося, був не під силу такий тягар. Але тим довшими здавалися руки, що звисали в нього з плечей. Кисті їх були грубі, жовтувато-коричневі, пальці довгі, і, добре витягнувши їх, він міг дістати ними до підлоги, не нахиляючись. Якоб перетворився на потворного карлика.
Тепер він згадував той ранок, коли до кошиків його матері підійшла ця стара. Усім, що він тоді вилаяв у ній, наділила вона його, і тільки шию зовсім знищила.
Спотворивши Якобу зовнішність, лиха жінка не завдала, однак, жодної шкоди його розуму, але думав і відчував він уже не так само, як сім років тому. За цей час він зробився, здавалося йому, мудрішим, розумнішим. Він сумував не за своєю втраченою красою, а лише через те, що його, як собаку, прогнали від батькових дверей. Він вирішив іще раз спробувати щастя в матері.
Якоб пішов до неї й попросив її вислухати його спокійно. Він нагадав матері той день, коли він пішов зі старою, всілякі дрібні випадки зі свого дитинства, тоді розповів, як сім років служив у вигляді білки у феї і як та перетворила його на потвору за те, що він тоді облаяв її. Шевцева дружина не знала, що їй і думати. Усе, що він розповідав про своє дитинство, було правдою. Дивлячись на нього, вона відчувала відразу до потворного карлика й не вірила, що він може бути її сином. Нарешті вона вирішила, що найкраще – поговорити про це з чоловіком. Вона зібрала кошики і звеліла Якобові йти з нею.
– Ця людина, – сказала вона чоловікові, – каже, що він наш зниклий син Якоб. Він розповів мені, як його вкрали в нас сім років тому і як його зачаклувала якась фея.
– Он як? – перебив її зі злістю швець. – Усе це я розповів йому годину тому, і він пішов морочити тебе! Ну зажди, я його розчаклую!
Він схопив в'язку ременів, які щойно нарізав, і почав хльоскати ними по горбатій спині й довгих руках Якоба, та так, що той закричав від болю й побіг геть.
Нещасному карликові за весь день не вдалося ні поїсти, ні попити, а ночувати довелося на твердих і холодних церковних сходах.
Наступного ранку Якоб замислився про те, чим йому жити. Тут раптом йому подумалося, що він досяг успіхів у кухарському ремеслі.
Герцог, що правив цією країною, був відомий ненажера та ласун. До його палацу й попрямував Якоб. Він зажадав зустрітися з головним кухарем. Воротарі засміялися й