і під ревнивим поглядом Катрусі налив два келихи.
– Ох, як усім цікаво, – сказала моя чарівна візаві.
– Головне… – гіркаво-солодкий запах французьких парфумів завжди мене хвилював, – bien faire et laisser dire[4].
– Bien ou rien[5], – сказала вона.
– О, Боже, хоч негайно у ліжко.
– Ви не схожий на сексуального маніяка. Інакше я не погодилася б з вами пити шампанське.
– Бачте…
– Оксана. Можете називати мене Саною.
– Бачте, Сано, цих навіженців розпізнають, коли вже запізно.
– На жаль, так, – сказала вона. – Але це не про мене.
– Ви добрий психолог?
– Ні, поганенький сексопатолог.
У мене шампанське ледь не пішло носом.
– Ви здивовані? – спитала вона.
– Я думав, це чоловіча професія.
– Чоловіки якраз мало у цьому тямлять.
Чесно кажучи, я трохи розгубився. Наскочив чорт на відьму і не з того краю почав. Але й відступати було не з руки.
– Тепер мені зрозуміло, чому ви так легко погодилися зі мною випити.
– Чому?
– Професійна цікавість. Адже з красивою жінкою не так легко познайомитись.
– Не вгадали. Просто я бачу, що у вас є на те серйозна причина. Тому ви й підійшли без комплексів. Хіба ні?
– Ваша взяла, – сказав я. – Причина справді серйозна. Того вечора, коли я вперше вас побачив, ми сиділи втрьох он за тим столом, пам’ятаєте?
Вона запалила сигарету і з цікавістю дивилася на мене. Цівочка диму соталася з-поміж її загострених пальців, які ледь помітно тремтіли.
– Потім, десь уже під кінець, до нас приєдналося ще двоє. Ви їх не пригадуєте?
– Ні. Я запам’ятала тільки вас. І то en qros[6].
– Я розумію, що це не був coup de foudre[7], – сказав я, дивлячись їй глибоко в очі. – Але мені приємно, якщо це так. І все-таки дуже хотілося б, Сано, аби ви згадали тих хлопців. Ну, може, одяг, якась дрібничка… жест, годинник на руці.
– Ви що – з міліції? Ніколи не повірю, – сказала вона.
– Я не знаю, який ви сексопатолог, але психолог справді непоганий. Я не з міліції, Сано.
– Щось сталося?
– Поки що не знаю. Але цілком можливо.
– Ще пам’ятаю того… на Чапаєва схожий. І потім… якщо ті двоє прийшли під кінець, то, напевно, мене вже не було.
– І це можливо. Річ у тім, Сано, що тут є і ваша вина.
– Моя?
– Так. Коли ви пішли, я вже не бачив, що діялося навколо. Я просто осліп.
– Не перебільшуйте.
– Це правда.
– Якщо це правда, – сказала вона, – то я спокутую свій гріх. Що я повинна зробити?
Я зміряв її очима, ніби прикидаючи, що вона може зробити.
– Не тепер, – сказала вона.
– Що не тепер?
– Те, про що ви подумали. І щоб спокутувати гріх, треба знати міру своєї вини. Що, власне, сталося?
– Щез один чоловік, – сказав я.
Вона вся стислася і ледве не