пику, а що далі? – чи не ліпше нам взяти пляшчину й поїхати до мене, адже ресторан уже зачиняється, а ми посидимо ще по-людському й станемо друзями. Я так отетерів від його щирості, що за хвилину ми вже мчали в таксі на Святошин, а коли зайшли в його квартиру, то мені відібрало й мертву латину, і рідну. Всенька стіна була завішана спортовими медалями, бо той, кому я так поривався начистити писка, виявився чемпіоном Європи з боксу Віталієм Бендаловським.
Отож я добре знав і Бена, і художника Чоломбитька, і баяніста Маківку, але вся біда в тім, що ніхто не міг пригадати чоловіка, який дав мені ключ. По-перше, я пізно кинувся його шукати, бо гадав, що він ось-ось таки з’явиться, і той вечір у всіх майже звітрився з пам’яті (адже знаменним він був тільки для мене). А по-друге, ми були сам на сам, коли я взяв отой ключ. Квартира № 13 на колишній Бульйонній також нікому ні про що не нагадувала.
Нічого путнього не могла підказати й Катруся, хоч знала усіх завсідників, але ж «побійся Бога, хіба я стежу, хто там до кого підходить?». Та все-таки це вона наштовхнула мене на думку підійти до Сани («Може, ви шукаєте одного й того самого чоловіка?»), і ось ми сидимо, п’ємо шампанське, і я відчуваю, як дедалі тісніше сплітаються наші погляди, як хмелію я не від шампанського, а від парфумів, що всотали у себе і запах її тіла.
Це схоже на якийсь дуже солодкий експеримент, що вона проводить зі мною відповідно до свого професійного досвіду. Я стаю покірним телятком і навіть погоджуюся випити кави, бо вона поворожить мені на гущі, – все одно почуття тривоги переслідує мене вже давно. Вона вдивляється в денце чашечки і каже, що наді мною висить фатальний Сатурн, що я народився під цією планетою, а в таких людей невеселі проблеми і навіть ідеї скорботні. Вони, ці люди, усіх підозрюють, у тому числі й себе. Цим людям треба жити, каже вона, на природі, на вогких берегах озер. А якщо конкретніше, то мені випадає циганський варіант, тобто випадає дорога, і Сана бачить на цій дорозі небезпечну жінку.
– А я спатиму з нею? – Я вже прикидаюся її гіперсексуальним пацієнтом, бо згоден бути сатиром і маніяком, аби лиш лікувала мене вона.
– Це залежить від вас. А чому ви про це запитуєте?
– Бо якщо це так, то я хотів би, щоб тією жінкою була ти, – переходжу на «ти», адже я пацієнт-навіженець.
Терен в її очах темніє і стає таким, як у пісні.
– Звільнися, – так само фамільярно каже вона своєму пацієнтові. – Розкажи, що тебе непокоїть, і тобі стане легше.
І я розповідаю їй усе: і про ключ, і про квартиру, і про те, що ось уже минула зима, а від того чоловіка ні слуху ні духу. Я живу серед тіней на темному роздоріжжі і не можу звідти нікуди піти. Я просто вдивляюся в темряву, яка лякає мене, але не можу врятуватися втечею.
Вона не втішає мене, не каже, що моя тривога даремна, як це роблять лікарі-психіатри. Вона каже:
– Щось трапилося. Не знаю тільки, чи до того, як тобі дали ключ, чи після, але щось трапилося.
– Так. І я постійно чую це «щось». Воно не полишає мене ні на хвилину.
Я