же був у себе в країні поважною особою і не мав ні в чому потреби: ні в їжі, ні в одежі. Чого ж його понесло на край світу? Ніяк не можу цього зрозуміти.
– Коли б сидів дома, напевне дожив би до глибокої старості, – погодився Генрі.
Білл хотів був щось сказати, та роздумав. Він мовчки показав рукою в пітьму, що стіною обступила їх з усіх боків. У непроглядній чорноті палала, як жар, пара очей.
Генрі мовчки показав рукою на другу пару і на третю. Палаючі очі мов у коло взяли людей. Вони пересувалися з місця на місце, зникали і знову загоралися.
Серед собак зростала тривога, і в пориві панічного страху вони підбігали до самого вогнища й повзали в ногах у людей. Один собака потрапив у вогонь і заскавчав від болю й жаху. У повітрі запахло смаленою шерстю. Коло палаючих очей неспокійно заворушилося і навіть відсунулося трохи далі, але як тільки собаки вгамувалися, воно знову наблизилося.
– От біда, Генрі, що нам нічим стріляти.
Білл докурив люльку й допоміг товаришеві розстелити хутра й укривала на сосновому гіллі, яке він розіклав на снігу ще до вечері. Генрі щось буркнув і почав роззуватися.
– Скільки, ти кажеш, лишилося в нас патронів?
– Три, – відповів Білл. – От якби їх було триста! Тоді б я показав тим клятим…
Він сердито посварився кулаком туди, де світилися очі, і обережно примостив коло вогню свої мокасини.
– Хоч би вже мороз швидше пересівся, – заговорив він знову. – Ось уже два тижні, як тримається п’ятдесят градусів нижче нуля. Ох, я ж і шкодую, що пустився в цю мандрівку. Не до душі вона мені. Дорого б я дав, щоб вона вже скінчилася. Сиділи б ми тепер з тобою коло печі в Мак-Геррі й грали б у карти. Ось чого мені хочеться.
Генрі знову щось муркнув і ліг у свою постіль. Він уже задрімав, як раптом його розбудив голос товариша.
– Слухай, Генрі, коли той зайда прийшов і схопив рибу, чому собаки не кинулися на нього? Ось що не дає мені спокою.
– Ти, Білле, став щось надто нервовий, – почув він сонну відповідь. – Раніше я за тобою цього не помічав. Мовчи й спи, і завтра буде все гаразд. У тебе щось із шлунком. Ото він і не дає тобі спокою.
Невдовзі обидва поснули й важко задихали, лежачи поруч під кількома укривалами. Вогонь згасав, і кільце миготливих очей тісніше оточило табір. Коли якась пара цих жарин присувалася занадто близько, охоплені жахом собаки тиснулися докупи й люто гарчали. А одного разу вони зняли такий шалений гавкіт, що збудили Білла. Він обережно, щоб не потурбувати товариша, виліз із постелі й підкинув у вогонь гілля. Коли полум’я розгорілося, коло блискучих очей відійшло далі. Білл глянув на собак, протер собі очі й придивився пильніше. Потім знову поліз під укривало.
– Генрі! – гукнув він. – Слухай, Генрі!
Генрі пробубонів щось спросоння й спитав:
– Ну що там таке?
– Нічого, – відповів Білл, – тільки їх там знову семеро. Я зараз їх полічив.
На це Генрі щось промимрив і знову захропів.
Уранці перший прокинувся Генрі й розбудив товариша. До світанку ще лишалося три години, хоч була вже шоста. У пітьмі Генрі заходився кухарювати,