Генрі, що я думаю?
– А що?
– Що це та сама тварюка, яку я вгрів дрючком.
– Ну, звісно, та сама, – відповів Генрі.
– Занадто вже нахабно лізе вона до вогнища. Це дуже підозріло.
– Та вона знає набагато більше, ніж належить вовкові. Позаяк вовк прибігає до собак саме тоді, як їх годують, значить, він уже бувалий у бувальцях.
– У старого Віллена улюблений собака втік з вовками, – міркував уголос Білл. – Хто-хто, а я вже знаю цю історію. Я сам підстрелив його на лосиному пасовищі, натрапивши на зграю вовків. Старий Віллен плакав, як мала дитина. Він три роки не бачив свого пса. А той увесь час ганяв десь з вовками.
– А ти, Білле, здається, таки вгадав. Це, певно, саме той собака, що не раз, мабуть, їв рибу з рук людини.
– Якщо я матиму нагоду, то цей вовк, чи то пак собака, обернеться в шмат м’яса, – рішуче сказав Білл. – Нам більше не можна втрачати собак.
– Але в тебе ж лише три патрони, – заперечив Генрі.
– А я цілитимуся так, щоб не схибити, – відповів Білл.
Уранці Генрі знову розпалив вогнище і зварив сніданок під хропіння товариша.
– Ти так солодко спав, – сказав Генрі, покликавши Білла снідати, – що мені жаль було тебе будити.
Білл з сонним виглядом почав їсти. Помітивши, що його чашка порожня, він хотів налити собі кави. Але кавник стояв далеко від нього, коло Генрі.
– Послухай, Генрі, ти нічого не забув? – сказав він з м’яким докором.
Генрі уважно обдивився і похитав головою. Білл простяг йому порожню чашку.
– Сьогодні ти не питимеш кави, – заявив Генрі.
– Невже закінчилася? – стурбовано спитав Білл.
– Ні.
– Може, ти боїшся, що вона погано впливає мені на шлунок?
– Ні.
Білл аж почервонів спересердя.
– Тоді дуже прошу тебе пояснити, в чому справа, – сказав він.
– Бігун пропав, – відповів Генрі.
Не поспішаючи, неначе заздалегідь примирившися з лихом, Білл повернув голову до собак і полічив їх.
– Як це сталося? – апатично спитав він.
Генрі знизав плечима.
– Не знаю. Мабуть, Одновухий перегриз йому ремінь. Звісно, сам він не міг би цього зробити.
– От паскуда! – повільно й спокійно мовив Білл, нічим не виявляючи люті, що клекотіла в ньому. – Свого ременя не дістав, то удружив Бігунові.
– Ну гаразд, Бігун уже покінчив з турботами цього світу. Тепер він вариться в шлунках щонайменше двадцятьох вовків, – сказав Генрі. – Пий каву, Білле.
Білл похитав головою.
– Та випий, – умовляв його Генрі, беручися за кавник.
Білл відсунув від себе чашку.
– Ні, я не звик дурно ляпати язиком. Сказав, що не питиму, коли пропаде хоч один собака, і не питиму.
– А сьогодні така смачна кава! – спокушав його Генрі.
Але Білл був непохитний і їв сухий сніданок, присмачуючи його прокльонами на адресу Одновухого, що отаке встругнув.
– Тепер уже поприв’язую їх так,