нього дозволу закурити в труні. І це теж було чортзна-що: лежить собі в домовині покійничок, посмоктує цигарку, тільки й того, що не попльовує в стелю.
– Може, кави? – спитав Ламбада.
– Я не проти.
– А бабу хочеш?
– Це взагалі був би клас.
– Таку, знаєш, кістляву, з косою, – сказав Ламбада. – Оту, яка ще нікому не відмовила.
Я чекав, що він зарегоче, проте Ламбада примовк і мовчав доти, поки, нарешті, дозволив мені вилізти з домовини.
– Це вже наша територія, – сказав він. – Виходь, розімни кістки.
Ми стояли в неглибокій ущелині серед невисоких гір, укритих мішаним лісом. Дерева вже прихопила перша легенька зелень, і їй голосно раділи пташки. А туди далі перед нами тяглася смарагдова, трохи хвиляста долина, яку перетинала навпіл рівнесенька смужка сухого очерету. Очевидно, він поріс уздовж арика.
Це перше весняне пробудження Ламбада розумів по-своєму.
– Копарі відійшли, і повернулися птахи, – сказав він.
Коли ми рушили далі, я вже сидів поруч з Ламбадою. Ґрунтова дорога через долину привела нас до покинутої ферми, неподалік якої над ариком вився димок.
– Бензин женуть, шайтани! – сказав Ламбада.
– Як… женуть? – не зрозумів я.
– А так, як горілку. Тільки не з браги, а з нафти. Первак – дев’яносто п’ятий, потім цідять сімдесят шостий, а рештки – солярка.
Назустріч нам виїхав чоловік на коні у смушевій папасі.
– Це лісник, – сказав Ламбада. Він зупинив «таблетку». – Салам алейкум! – А далі я не зрозумів, про що вони говорили.
– Тебе запрошують на хліб-сіль, – сказав Ламбада. – А потім відведуть до Салмана.
– А може…
– Негарно відмовлятися. Вони якраз насмажили… е-е-е… не знаю, як по-російському.
Ми ще трохи під’їхали «таблеткою», потім разом із лісником спустилися в глиб арика, на споді якого жебоніла вода. Довкола багаття сидів гурт чоловіків, серед яких були й підлітки, – хто в камуфляжі, а хто й так, просто, аби затулити душу. Неподалік упоперек арика на колодах стояла велика цистерна – невже й справді женуть бензин?
– Вибачай, брате, горілки немає. Магомет не дозволяє, – сказав здоровенний хлопчина із наївно-синіми очима й пшеничною бородою. Лише важкий клинцюватий ніс і видовжені, приплюснуті до голови вуха виказували в ньому кавказця. Це й був Султан Арж, Султан Чорний із села Гухой, як він себе називав, очевидно, пишаючись приналежністю до чинхойського тейпу[12]. Вигляд у нього був, звичайно, такий, що справляв враження, а якщо світлий чоловік має прізвисько Чорний, то й поготів.
Ми їли баранину, смажену впереміш із якимось лапатим зіллям, що нагадувало листя конвалії, і, відчувши смак молодого часнику, я здогадався, якого слова не знав Ламбада: «черемша». Вона була напрочуд смачною, ця смажена черемша, просякнута соком і лоєм ситого валаха.
Потім ми попрощалися з Ламбадою, він подав мені свою єдину руку й сказав:
– А ти збрехав мені, правда ж?
– Коли?
– Будеш