туди час від часу ходить наш транспорт. І якщо ваш маршрут збігається з тим напрямком, то можна посприяти…
– Не переймайтеся. Усе, що від вас залежало, ви вже зробили. Далі я сам.
– Але ж… – він хотів було заперечити, однак спитав зовсім про інше: – Але ж повертатися ви будете через нас?
– Звісно.
– І не сам?
– Думаю, ні.
– Коли це буде?
– Що? – грубо спитав я.
– Коли на вас чекати?
– А коли буде літак?
– Ну, чіткого розкладу тут і бути не може. Все це спецрейси і… – Він узяв зі столу візитівку й простяг мені. – Але ви можете тримати зі мною зв’язок.
– Дякую, мосьє Пелен. Тут можна взяти таксі?
– Без проблем. Та тут усі живуть, як і жили. Навіть там, серед війни, цивільне життя триває. І залпи на честь весільних гулянь можна переплутати з бойовими…
– Ви там були? – гостро спитав я.
– О, ледь не забув, я ще винен вам сувенір, – ухилившись од відповіді, він підійшов до дверей і причинив їх на замок. Потім дістав із шухляди «сувенір», який майже сховався в його долоні.
– Це остання новинка від «Сміт і Вессон», сорок третя модель. Офіційно він призначений для мисливців і рибалок, але вже зарекомендував себе і в серйозних справах.
Далебі, це була красива іграшка, виготовлена з алюмінію, дерева й сталі, яка важила не більше як триста грамів. Барабан револьвера вміщував вісім набоїв 0,22 калібру – для «серйозних справ» це, звичайно, ніщо, а для деяких ігор цілком підходяща річ.
– Для самозахисту, – всміхнувся Пелен. – Нам це належить за службовим обов’язком, тож будьте спокійні.
Якби замість цього мисливсько-шпигунського пугача він дав мені «парабелум» чи бодай австрійський «ґлок», то я почувався б іще спокійніше.
– У мене, мосьє Пелен, немає органа хвилювання, – я подивився на нього з таким багатозначним натяком, що він опустив голову й потягся до пляшки.
– Merci, мені вже час. – Я підвівся і взяв саквояж, який щойно поважчав на триста грамів.
Пелен ще раз винувато розвів руками:
– A la bonne heure![7]
Біля входу до аеровокзалу огиналася п’яна солдатня у літніх панамах і розхристаних до пупа бронзово-зелених сорочках, на їхніх плечах теліпалися короткі «акаеми», і я нітрохи не сумнівався, що зараз котрийсь із них стрельне в мене цигарку, а коли почув оте оскомно знайоме «Дай закурить!» – дістав коробку «Gitanes» і, щоб копар[8] не ліз у неї брудними нігтями, сам витяг сигарету.
– А можна двє? – дихнув він на мене скислою в шлунку горілкою.
– А ти вмієш переганяти воду з калюжі в калюжу? – спитав я.
– Чаво-о-о?
– Таво, – я дав йому ще одну сигарету.
– А зажигалку можна?
– Зараз модно припалювати сірниками, – сказав я. – Ти знаєш, що в Парижі тепер усі користуються лише сірниками?
– Чаво-о-о?
– Закушувати треба. І бажано українською тушонкою.
Я