що це є причиною зайвих конфліктів.
– Ні, не тільки. Просто це викаблучування потрібне лише в гівняних американських фільмах. Де один недоносок калічить цілу армію. А ти ж уже знаєш, що так не буває?
Я вирішив, що на це запитання відповідати не обов’язково. Зрештою, то була тільки прелюдія до набагато важливішої розмови – така собі розминка, яка ні до чого не зобов’язувала.
Перед естакадою Сіяк скинув швидкість, і синій щит шляхової розв’язки підказував, що ми десь між Тулоном і Ніццою. Отже, територія нашого полку лишилася позаду, і мені ближчим часом не світила зустріч ні з язикатим Мареком, ні з благочестивою Ніколь, чий солодкий язичок, здається, був призначений зовсім не для розмов.
Сіяк також зрозумів, що час переходити до головного, і, скориставшись меншою швидкістю, повернув до мене своє крейдяне обличчя.
– Ти добре знаєш Чечню?
Запитання було трохи несподіваним, і я подумав, що Андре Сіяк, безперечно, фахівець винятковий: на таку службу, як у нього, альбіносів не беруть.
– Ні, – сказав я. – Був там, ото і все.
– На чиєму боці?
– На нашому. Ви ж знаєте.
Йому це сподобалося: і те, що «на нашому», і те, що «він знає». Я не став його розчаровувати поясненням, що був я там на… своєму боці.
– Є одна пропозиція, – сказав він те, що вже давно було зрозуміло, – просто так із прізону нікого не забирають, навіть якщо ти незамінний елементал спеціального секціону «Жаби». – Але Сіяк витримав ще одну кілометрову паузу і повторив: – Саме пропозиція – не наказ. Тобто ти можеш відмовитись. Якщо погодишся – оплата подвійна, як за бойову операцію. А в разі відмінного виконання – винагорода. Півмільйона франків.
Моєю грудною кліткою пробіг холодок. Не тільки тому, що вражала сума сто тисяч баксів, а ще й через те, що вона якраз дорівнювала страховому відшкодуванню за мою смерть.
«Пежо» вже з’їхав з автобану і котився вузькою бетонованою дорогою серед поля. Зупинився перед шлагбаумом «STOP», той піднявся угору, як гільйотина.
– То що, їдемо далі? – спитав Сіяк. – Подумати ще буде час.
Здавалось, він просто грається зі мною, випробовує на ще один тест, адже поки що не було про що й думати – хіба подумки лічити купу грошей, яких вистачить мені не лише на пристойний пам’ятник, але й на скромний мавзолей.
Попереду була ще ґратчаста металева брама, яка теж відчинилася автоматично (цей чорний «пежо» і його господаря тут добре знали), а далі ми зупинилися перед дерев’яним двоповерховим будиночком, який здивував мене своєю непоказною простотою. Тоді я ще не знав, що навіть військовий штаб НАТО (не Брюссельська штаб-квартира, а саме польовий SHAPE) тулиться в таких же непримітних клунях.
Всередині теж не було нічого особливого, тут стояла лінива тиша, і вартовий легіонер у білому однострої не подав ані звуку, лиш витягнувся у струну.
Ми східцями піднялися на другий поверх, і тільки тут, проходячи довгим вузьким коридором, я побачив на дверях банальні конторські таблички з написами «Відділ з питань планування й політики», «Відділ оперативного