і так виглядає зґвалтованим. Дивлюсь на нього й… погоджуюсь. Жора миттю бере бомбілу на старих жигулях, і ми їдемо в маркет. Бомбіла має сентиментально-педагогічний настрій. Спершу розказує про свою доньку, що вигнала його з дому. Потім про те, що він уже третю ніч ночує в машині. А далі вчить нас, як жити. Мов, нормально в цій країні існувати не можна.
– Треба красти, – авторитетно заявляє він. – От ви, молодьож, крадете?
– Угу, – буркає Жора, – щодня.
– Балабол, – посміхається бомбіла.
Тоді я дістаю з кишені швейцарський ножичок, відкриваю лезо й серйозно так кажу:
– Отєц, ну, всьо, відкатав. Зара так тіхо стаєш на аварієчки й пішов зі свого транспортного срєдства.
Бомбіла повертає до мене голову, кліпає вицвілими, мов старий настінний килим, очима, і вони тієї миті справді нагадують аварійки авто. Потім він дивиться на мою перочинку глузливим поглядом, пронизливо ірже, як кінь, і… в’їздить у дупу старезному облупленому тролейбусу. Якийсь час сидимо мовчки, аж доки з-за тролейбуса не виходить розлючена баберя в ядучо-зеленій безрукавці. В одній руці в неї монтировка, в іншій – пачка дрібних грошей, зібрана за робочий день. Пачкою грошей вона вимахує, як стягом якоїсь власної держави, а монтировка… Ми з Жорою випадаємо з жигулів і по-спринтерському відбігаємо метрів на двадцять. Бомбіла тим часом вистрибує з-за керма й починає завзято оборонятись, здебільшого позиційно, бо для успішної боротьби йому бракує кілограмів сорок. Урешті-решт водійка тролейбуса його ловить, бере жужмом, відриває від землі й пробує кинути. Бомбіла натомість чіпляється за неї так, як чіпляються за життя, тому вони вдвох незграбно падають на проїжджу частину. Водійка розсипає зароблені гривні, й ті, підхоплені травневим вітерцем, розлітаються на всі боки, мов зграйка наполоханого малька. Водійка, ясна річ, згори, бомбіла – знизу…
Решту шляху ми долаємо пішки й мовчки. Совість гризе мене, як бобер березу. Жора нервово гризе нігті. Аж ось, нарешті, й потрібний будинок. Вилазимо на четвертий поверх. Жора нервово дзвонить у двері. Нам відкриває товстуха із загіпсованою рукою. На губах – яскрава помада, на переніссі – окуляри на зразок Жориних. Така собі любителька пончиків і енциклопедії Брокгауза-Єфрона.
– Знайомся, – каже Жора, – це Поля.
– Привіт, Поля, – кажу я.
Поля видає якийсь дивний звук, напрочуд легко підстрибує й висне мені на шиї, добряче грюкнувши гіпсом по потилиці. Висне, цілує в щоку, ніби сестра брата, який вернувся з війни. І хоч я згинаюсь під її вагою, Поля не хоче мене відпускати. Так і стою рачки, витріщившись на Жору й дослухаючись до гудіння в голові. Жора – ще той мудак: накладаючи на життєві схеми свої вигадливі скрипти, втрачає до нас інтерес і йде собі в квартиру. Пауза стає загрозливою. Я напружуюсь, мов штангіст перед становою тягою, із хрускотом у хребті розпрямляюсь і таки відриваю Полю від підлоги.
– П-о-л-я, – вичавлюю із себе.
– Ась? – шепоче вона.
– Ти кльова…
– Правда? – вона стискає мене ще дужче.
– Правда, – зітхаю я з останніх сил, і ми падаємо на підлогу тамбура.
Я згори, Поля – знизу…
Тьолки дрючать нас у настільний футбол чотири рази поспіль. З розгромним рахунком. Ми