майор дивиться на мене як баран. – Зара я її відстьогую… і шоб духу вашого не було-о-о!
– Нащо ти їм сказала, що я твій батько? – бурчу на вулиці, коли прапор грюкає за нами дверима.
– А що ж мені було робить? – обурюється мала. – Вони мене вивели в калідор і кажуть: «Жди тут». Я й стою. Час стою, два… Вони про мене забули.
– Ну… – киваю. – А як ти там взагалі опинилась?
– Як, як… Ми на екскурсію приїхали. У музей природи. Ну й мені погано стало в тій кімнаті, де кишки в банках… Я від класу відстала, а коли наздоганяла, зі сходів упала. Тьоті з музею скору визвали, і мене сюди привезли…
– А вчителі що?
– Що що? – не зовсім розуміє мене мала.
– Ну, вони де?
– Та хтозна, – каже вона.
– А живеш ти де?
– Не знаю.
– Як це ти не знаєш?
– А отак! Як упала, то й капець. З голови вилетіло. Нічо згадати не можу.
– Брехло… – говорю з докором.
– Самі такі… – відповідає на те мала й придивляється до мене уважніше. – А що в вас із ухом?
– Сережка була. Зачепився, порвав…
– А нащо вам сережка? – дивується мала. – Їх же тьоті носять.
– Не знаю.
На мить западає незручна мовчанка. Таке враження, що нам обом відбило пам’ять і ми поняття зеленого не маємо, що його робити далі.
– У вас є телефон? – раптом питає мала.
– Є, – зітхаю з полегшенням, сподіваючись на те, що вона зараз комусь подзвонить і я, нарешті, її здихаюсь.
– З іграми?
– Угу.
– Дайте пограти, – просить мала.
– Не дам, – обламавшись, кажу я. – Ходім.
– Куди це? – насторожено питає вона.
– До іншої міліції.
– Е, нє-є-є… – навідріз каже вона, – я в міліцію не піду-у-у…
– Чого це? – дивуюсь.
– А ви що, – і собі дивується мала, – не бачили, які вони там? Вони ж кричать!
– Бачив, – киваю.
– Ну коли бачили, чого тоді питаєте? – мала підходить ближче.
– І що мені з тобою робити?
– Не знаю, – знизує плечима вона. – Самі вирішуйте, ви ж у нас дорослі.
– Знач так, – говорю суворо, – я все вирішив. Ходім до міліції, тут недалеко ще одна є.
– Будете тягнути в міліцію, – ультимативно заявляє вона, – я від вас утечу!
– Та тікай, – кажу, – дуже ти мені треба…
І що ж ви думаєте?
Мала вигукує щось на зразок «гад», розвертається й на повних парах мчить від мене алеєю.
«Ну й хрін з тобою, – кажу я сам собі, – поїду додому зализувати рани».
Потому чешу геть, принагідно намагаючись зібрати докупи думки, але тут якраз дзвонить Валентина.
– Ти в курсі, котра година? – питає вона з ходу по-вчительськи суворо й, мабуть, уже мне пальцями червону ручку.
– Нє, – чесно відповідаю я.
– Я так і думала! – сопе вона в слухавку. – Де тебе носить?
– Валь, – кажу, – я приїду й усе поясню. Давай не зараз…
– Ти думаєш тільки про себе… – заводиться вона.
– Не тільки.
– Ну,