ти зможеш ним керувати, чи ні?
– Т-т… так! – кивнув Генрі. Його серце бухкало, а руки тремтіли.
Хлопець видерся на локомобіль. Він змусив себе зосередитися. Трохи роздивившись двигун, Форд полегшено зітхнув. Він зрозумів, що насправді все не так і складно. Тоді нарешті Генрі опанував себе, і локомобіль запрацював.
– Ну й головатий у тебе хлопець! – гукнув фермер Фордові-старшому, який за ними спостерігав. Батько Генрі тільки насупився.
– Бісові машини! – скривився він.
Зустріч із «Вестінґаузом» була знаменням.
Закінчивши навчання в майстернях, Генрі влаштувався на роботу в компанію «Вестінґауз», яка виготовляла локомобілі. Заснував її чоловік-легенда.
Джордж Вестінґауз був винахідником. Він винайшов повітряні гальма для вагонів і локомотивів. Це був справжній прорив на залізниці. Нові гальма були такі надійні, що потяги змогли розвивати набагато більшу швидкість, ніж досі. Машиністи не боялися мчати колією, бо знали – вони без проблем зможуть зупинити поїзд.
Окрім гальм, Вестінґауз запатентував ще близько чотирьохсот різних винаходів. Усі вони були дуже корисними.
Але на новому місці Генрі працював не з потягами. Його найняли як експерта з налаштування та ремонту локомобілів. Їх теж виробляли в компанії «Вестінґауз». І тут на нього чекало велике розчарування!
Вивчивши парові двигуни до найменших дрібниць, Генрі раптом зрозумів:
– Ні-ні-ні! Пара – це геть не те, що потрібно…
Парові двигуни були громіздкі, важкі й небезпечні. Вони могли вибухнути, як той горщик у часи Фордового дитинства. Хто захотів би їздити верхи на паровій бомбі? Їдеш на роботу чи прогулянку з дівчиною, аж раптом:
– БУМ!
Щоби локомобілі не вибухали, їхні металеві деталі робили ще товстішими. Тож машини ставали ще важчими й повзли ще повільніше.
Потрібно було шукати інше рішення!
Часом мрія Генрі знову здавалася йому далекою й нездійсненною. Щоб не марнувати часу, він прослухав кілька курсів у бізнес-школі про те, як вести свою справу.
Коли ставало геть сумно, Форд згадував про ферму й вирушав туди в найближчий вихідний.
Ні, він не полюбив зненацька фермерське життя. Але біля Дірборна було дещо інше, що він міг би полюбити. Точніше, дехто інший.
Авжеж, мова про дівчину.
Звали її Клара Браянт.
Вона мала розкішне темне волосся, а обличчя дівчини нагадувало сердечко. Коли Форд, цей цибатий юнак у кепці, вперше побачив її на новорічних танцях, у нього затремтіли коліна. Генрі не міг наважитися підійти до цієї дівчини. Та потім він зауважив, що вона страшенно любить танцювати. Як і він!
Генрі глибоко вдихнув і запросив Клару на танець. А коли музика стихла, придумав, як затримати її ще на кілька хвилин. Його знову виручили годинники.
Форд показав дівчині годинник, який зробив сам.
– От вихваляка! – засміялася вона. І раптом очі Клари розплющилися від здивування. – То це ви – той майстер, який ремонтував годинники всім нашим сусідам?!
Генрі