на каву… (тести в ліжку? це вже занадто!). Вже біля її під’їзду, коли він завбачливо відчиняв перед нею двері, Ліка раптом взяла його за руку і з чарівною усмішкою промовила:
– А на вихідні я цілком вільна, і ми могли б піти куди-небудь або поїхати до мене на дачу. Сніг випав, і треба доріжку прогребти, знаєш, від злодіїв, щоб бачили, що хтось буває, а може, й живе…
Стояв, як дурень, якого спіймали зі шпаргалкою (тримає так ніжно за руку – не вириватися ж!) чи завалили на іспиті примітивним запитанням, яке вимагає або ствердного «так», або якогось невмотивованого й невиразного, геть неочікуваного і не прогнозованого «ні»…
Ні! Вона таки з ним прорахувалася! Не допомогло занурення в його підсвідоме! Бо не народилася ще жінка, яка б змогла командувати ним, нав’язувати йому свою волю, планувати щось за нього, вирішувати, що і як йому робити! І кілька разів міцненько струснувши її руку, перетворивши таким чином вияв інтиму на дружнє прощальне рукостискання, він теж усміхнувся найчарівнішою своєю усмішкою і відповів:
– Роботи багато, на вихідні нічого поки що не планую…
Розділ п’ятий
Зірки знають, вони скажуть.
Ти намалюєш, якщо почуєш.
І там у небі літак для тебе
Або без тебе…І вже нічого нема.
Тролейбус. Старий «совковий» тролейбус якогось аж бурякового кольору не тільки ззовні, а й зсередини – і сидіння, і підлога, і навіть компостери для талонів. Таких давно вже не було в місті. Звідки виринув цей раритетний транспорт часів її дитинства? І що вона робить у ньому, та ще й не сама, а з сином? Сидять на задньому довгому суцільному сидінні. Більше нікого немає. Чи он іще чиясь дитяча постать попереду бовваніє? Може, це її дочка? Куди вони їдуть? Чому немає зупинок? Вони спускаються з якоїсь крутої гори. Може, це Подільський узвіз? Тоді це має бути вісімнадцятий тролейбус. Але чого б це їй їхати туди, ще й дітей тягти? Вже давно ніхто не живе на Подолі: ті з її рідних, хто там жив, давно переселились у кращий, значно кращий за цей, світ.
Розплющила очі. Який дивний сон. Безрадісний, як і все її теперішнє життя. Оце так: тролейбус очікування, що везе згори вниз! Куди ж іще нижче? З цієї життєвої безодні їй уже не виборсатися!
За вікном ледь сіріло. На годиннику – шоста ранку. Сон утік, не залишивши й натяку на свою нічну присутність. Повернулася до стіни й знову заплющила очі. Почула, як за дверима тихенько, щоб нікого не розбудити, скрадається Лада. Ледь чутний шум води. Ранковий душ. Приглушений звук телевізора на кухні. Кавовий аромат, такий збудливий, хвилюючий і такий недоречний у цій атмосфері істеричної знервованості, коли кожне слово, будь-який жест дратує до сказу, до хоч і стримуваної, але відвертої люті, що так і вихлюпує, сповнює по вінця кожного в цій квартирі!
На нервах… Чи, може, вже поза тими нервами, які нічого вже не гальмують, не спиняють, а головне, нічому не можуть зарадити. Вона не спить. Лада не спить, переживає, як там їй у