з'ясувалося, що ми очікуємо на двійню – хлопчика і дівчинку! Я опікувався дружиною, як міг, майже носив на руках.
На п'ятому місяці вона лягла до лікарні і героїчно боролася за наших малюків, виконуючи всі настанови лікарів. За кілька тижнів до призначеного терміну я забрав її додому – перепочити, взяти все необхідне, морально підготуватися в рідних стінах до пологів. Все йшло непогано, і нам дозволили побути вдома.
Коли ж ми зібралися до лікарні, сталося те, що тепер я називаю «вишкіром долі».
Я залишив Світлану на порозі будинку і наказав чекати, доки піджену авто під самі сходи. У нас в під'їзді три жалюгідних сходинки. Усього три! Але вони були вкриті снігом – пухнастим першим снігом, що випав рано і запорошив собою кригу, що наросла на них за ніч.
Одне слово, авто вона не дочекалася, а, зробивши крок, покотилася вниз.
…Хлопчик народився мертвим. Дівчинка прожила тиждень…
Життя перетворилося для нас на суцільний ланцюг трагедій.
Я вирішив так: нехай Світлана посидить вдома. Про вихід на роботу не могло бути і мови.
Я працював на двох роботах, купував їй речі і все смачне, приносив цікаві книжкові новинки, купив їй мольберт, щоб вона відволікалась малюванням, яке дуже любила й поволі приходила до тями і до тієї думки, що життя не скінчилося, що воно триває і ми мусимо продовжувати свій шлях, який на початку виявився таким складним. Я хотів одного: побачити на її обличчі посмішку або хоча б те осяяння, яке я так любив у ній.
І нарешті побачив.
Одного разу, прийшовши з роботи, я помітив, що Світлана посміхається! Вперше за довгий час. Від неї пахло вином. Вона сказала, що приходила подруга і вони трохи випили, погомоніли, біль відступив.
Я не побачив у тому нічого страшного. Навпаки: часом, повертаючись з роботи, разом із іншими продуктами, купував пляшку доброго вина на вечерю. І тоді знову моя дружина перетворювалася на ту гарну, життєрадісну красуню, в яку я колись закохався до безтями.
Наступного ж ранку я знову бачив перед собою розгублену і зневірену тінь.
Каюся: я став уникати її настроїв і розмов. Ішов на роботу рано, коли вона спала, повертався пізно. Лягав біля неї, чув важке дихання поруч. Снідав сам і знову йшов на роботу. Жив, мов робот у надії, що колись вона прийде до тями і ми почнемо все заново. Не помітив одного: Світлана стала досить серйозно випивати.
Говорити про це не хотіла. Замикалася в собі, почувши хоч якийсь натяк на зауваження.
Я перестав залишати їй гроші.
І тут почалося найжахливіше – те, що я й уявити не міг. Моя дружина, будучи людиною освіченою, інтелігентною, розумною, охайною і досить іронічною, знайшла вихід зі становища: з хати почали зникати речі! Я просто не уявляю, як і кому вона могла їх продавати! Часом вона просто шукала під гастрономом таких самих, як вона, і пригощалась чаркою у бомжів чи закінчених невдах. Часом збирала порожні пляшки…
І знову покаюсь: я лише дратувався, дивувався і, відверто кажучи, зневажав. Не