о ми доберемося до Абіліну, то можна буде казати про щось інше, але поки що я працюю на Фрейзера та бажаю від усього серця, щоб йому ступило в спину. Він настільки жадібний, той Фрейзер, що їсть раз на день. І нас так само годує. Ми ж не корови!
– Мертвяк! Чи ти спиш? Ми фургона загубили!
Як можна загубити фургон з припасом? Він же великий та з білим тентом! Але тепер мені треба шукати.
А небо збирається на дощ. Погано, бо мули утечуть або втопляться. Сліди наче отам, мули, підковані, четверо, ще й колія. А де Чак? Мули ж не могли самі запрягтися? Де Ед? Хто готувати буде, я, чи що?
То наші мули подались кудись зашвидко для них. О, кастрюляка. А це мішок бобів. А це – наш бідон зі смальцем. Що таке? Ед кидав речі, щоб втекти? То не простіше випрягти мула? А ось Ед, з діркою між очей. Погано. А отут Чак. Теж мертвий, як дошки. Але тіло ще тепле. Значить, вбили недавно.
То кому ж наш фургон потрібен? Або Фрейзер? Або хтось, хто сховався тут, у пилюці, прерії, коровах. Фрейзер наймає усіляких людей, от як мене або Еда. Але ми – мілка рибка. То кому потрібен тільки фругон, а не їжа у ньому? Не індіанці, вони ніколи не відмовляться від смальця, бобів, мулів. Вони радше спалять сам фургон. Значить це… руку зводить болем, важким та довгим, як коли кістки зламані у декількох місцях.
Це – вони. Чому тут? Хоча якраз тут і зручно, немає свідків. Є куди втекти, а Фрейзер зіпсував відносини з усіма, ще й з генералом Санта-Анною на додачу. Але тепер треба не думати, а дивитись уважно, щоб не було, як тоді, коли десяток корів пішов та втопився у болоті, а ми їх шукали-шукали.
Видно тоненьку таку цівочку дима. Може, це якісь солдати, може, це індіанці. Руку роздирає, пульсує, як зуб. Ні. Все ж таки вони.
І мені цікаво, хто вони такі та що я їм зробив? Я не просив, щоб мене ховали живцем. Я їх вперше бачив. Я приїхав в місто, продав теля, купив гвіздків, поїхав додому. І зустрів отих чотирьох. Я не знаю, як їх звали, бо не питав. Але вони знали мене. Добре знали. Бо ще й покликали. Тобто хтось хотів мій скальп, добре, що не дійсно скальп на стінку причепити. Бо тоді б я постійно замерзав. Але я не знаю, чому я виліз з могили. І не вмер. Чому? Навіщо? З такими пораненнями не живуть, та й я це сам знаю, не один раз стріляв людям у живіт.
А ще я тепер дуже добре знаю, що можна довго гратися в фермера: посадити картоплю, завести корову, побудувати ферму, лякатися неврожаю, але тебе все одно наздоженуть. І усі твої сусіди, з якими ти пив у суботу, не допоможуть. Ні один. То чого варті оці залицяння та підморгування у церкві та гуляння навколо ферми її батька, якщо мене ніхто не шукав навіть? Наче я не людина, а пацюк якийсь. Чого варті оті проповіді про добрих сусідів, якщо навіть не можна продати теля? То я занадто поринув в спогади, та й що доброго, як подумати, стало мені від отого копирсання в землі? Картопля не вродила, будівничий з мне не дуже вправний, бо як дощ, то тече дах у сімох місцях, а в мене один глечик, одна миска та сковорідка. Родина? Було б добре, та не розумію я, як це люди зустрічаються? Поганенький фермер з вічним неврожаєм – не найкращий наречений чи навіть чоловік. А вмілий найманець для доброчесної дівчини якось теж не доречний.
А що це таке стирчить посеред прерії та біля нього сидить хтось незнайомий на сірому коні? А то ж наш фургон!
– Ти хто такий?
Це він мені?
– Ти глухий? Що ти тут робиш?
– А ти що робиш біля нашого фургону, ще й їжу повикидав?
– Вашого?
– Взагалі це власність старого Йенса Фрейзера, жмикрута та ранчера. Ми женемо його корів, але самі траву не їмо. Несмачно. У фургоні були Чак та Ед. Нащо їх вбивати?
– Свідки, синку. Свідки.
– Якщо ти мій батько, то до тебе таке питання: як можна пропити діряве відро?
– Що?
– Ти перший почав. Я ж не можу бути твоїм сином, бо я ж від тебе старший.
Вершник на сірому коні засопів та потягся до зброї. Повільно, занадто повільно, щоб прийти додому та повечеряти. Я міг би його вбити навіть з заплющеними очима та маминою качалкою на пироги. Гарна качалка була, важкелезна. Та револьвер не гірше. Ось так! От тобі куля межи очі, не встанеш! А мені тепер треба усе підбирати, включно з Чаком та Едом, і пояснювати Фрейзерові, що їх хтось незнайомий ні за що ні про що убив. До речі, не зовсім незнайомий, на його коняці знайоме мені тавро: «три зірки». Я його вже бачив, на мулі одного з них.
Фрейзер був, якщо чесно, не в захваті. І звільнив мне з такими словами, що навіть мули перелякались. Ще й грошей за цей місяць не виплатив. Ну й вдавися своїм доларом! Це не я фургона вкрав і боби згубив. Поки я доїхав до місця, де лежав отой мішок, його вже не було. Цікаво, хто його свиснув? Чи любить він квасолю? То хай собі їсть на здоров’я, бо це вже не моя біда!
А дощ вже крапає, треба знайти якийсь прихисток, бо ще кобила змокне, застудиться та здохне. А тут хтось взагалі живе, крім таємничого поціновувача квасолі? Я не знаю. Але я дуже добре знаю, що не треба про себе казати зайвого. Нейта вважають мертвим. Може, й мають рацію.
Куди подівся той веселун,