якась товста леді.
– Оцього не знаю.
– То мені можна десь дощ перечекати?
– Отам хлів, корову не чіпай!
Було б з-за кого так нервувати! Корова звичайна, руда, з рогами. В мене колись така була, стоїть у стійлі та плямкає. Цікаво, чого вона не пасеться? День надворі, трава чудова. І де діти? Всі померли чи сховались, бо незнайома людина під’їхала? То чим оцей дід займається? Але то мене не стосується. Дощ наче вщух, дякую за дах над головою, то й поїду собі.
А за будинком – аж шість могил, от тобі і онуки! Треба тікати, бо якось не хочеться перевіряти, чи можу я вмерти. Тоді, в власній могилі, я просто викопався нагору, як божевільний хробак. А чи вмер тоді – того не знаю. Але тепер я можу відчувати отих чотирьох, болем у шрамах на місці тих, дивом зажилих ран. Чому так? Я не втрачав свідомості, я це добре пам’ятаю.
Я просто давився кров’ю, землею, дурів від болю та чекав. Чекав, доки вони підуть, ті четверо. Я їх добре запам’ятав: і мідні бляшки на ремні одного з них, довгі вуса другого, персні на пальцях третього, якими він вибив мені зуб, і четвертого, який казав тим трьом, як мене вбивати. Міг би й нагадати, за що! Мені б легше було.
Бо як це розуміти? Я нікого не чіпаю, я не вбивав людей аж рік поспіль! Я придбав ферму, розчистив колодязь і все таке, навіть не бився ні з ким і не дражнив собаку! Хто мене знайшов? І як? Мені ж око вибило, я трохи змінився. Так змінився, що мене моя знайома нафарбована леді не впізнала, а про родичів я вже й не кажу.
Я вже давно не з ними, що б там батько не вичитував про блудного сина з Доброї Книги, от тільки я зрозумів, що того сина удома любили та чекали, а не як мене – проклинали. І з-за чого? Я просто не пішов ні за сірих, ні за синіх, а втік у Неваду та охороняв там диліжанси. І живий та цілий, бо око мені вибили минулого року, а не тоді. І хто в виграші? Мертвяк в виграші! Правда, тепер моя молодша сестра навіть не вітає мене з Різдвом телеграмою, але я її ніколи не любив.
О, бачу якийсь караван з трьох фургонів та солдат верхи. Це платню за два місяці везуть до форту, у такій компанії ніхто не причепиться, навіть оті. А цікаво, от мені колись казали, що взяти такий обоз дуже легко, бо солдати тікають, а не боронять гроші. Мабуть, жартували. То ж дуже весело – пожартувати з чужинця, новачка, плюнути йому в пиво, нагодувати його вареною гримучкою. До речі, вона була на смак як курка з болотяною водою. Підсолити, цибулькою затовкти – а ще такого можна? А потім якийсь розумник викликав мене на дуель за луїзіаньским кодексом, на шаблях. То як мене викликали, то я маю вибирати зброю чи він? А поки він над цим міркував, я його і застрелив. Бо я той кодекс зроду не читав, дуелі у Луїзіані заборонені вже, то він мені спокійно міг набрехати. Та й йому на користь пішло, вже нікого не чіпав, у земельці догнивав.
Розділ другий
А ось і місто. Можна або помитися, або побитися. Бо на обидві дії у мене грошей не вистачить. А тепер треба дивитись, де тут можна щось зробити: отам салун, далеко від мене, поруч – похоронне бюро, біля якого сидить білий пес, далі чиїсь будинки, а ліворуч по вулиці – стайня.