Дарія Кононенко

Мертвяк їде на Захід


Скачать книгу

зі мною. Вона ж розуміє, для чого я сиджу в її будинку та їм її хліб. А ще я дещо згадав. Багатій, що одружився на злиденній дівчині та став жити як отой письменник Торо, сам у своїй хижці посеред лісу, звався не Тауерс, а Такер. Тауерс на нього працював. Я ж читав оту газету, бо думав, що там роман з продовженням, а то була стаття про справжній випадок. Той Такер убив Тауерса та зник у невідомому напрямку, але спершу зняв гроші з рахунку Тауерса та, оскільки був на нього схожий, його іменем і назвався у банку. І того Такера досі не знайшли. Я б і сам пошукав, а він узяв і вмер.

      Робертс нарешті скуштував кожен пиріжок з двадцяти сімох різновидів на столі та витяг мене покурити надворі.

      – І як вони тобі?

      – Ти хочеш почути правдиву відповідь чи таку, яка тобі сподобається?

      – І те, і те.

      – Готує удова гарно, але я їм не довіряю.

      – Я теж, але це моя родичка, я не можу не допомогти.

      – їй з тобою поталанило.

      – А Хетті тобі як?

      – Вона Летті. І мені вона ніяк, ще й хвора.

      – Навіть якщо тебе намалює?

      – Нащо? Аби діти до цукерок не долізли?

      – Набої рекламувати, коней, взуття, збрую. Обличчя на рекламі не обов’язково.

      – Чи цукерки від закрепу. До речі, а що то в неї за хвороба? Їсть, як солдат, не бліда, не рум’яна, не худа.

      – Вона просто дуже сумує.

      – Родичі? Діти?

      – Не за кимось, а просто. Бо ми всі помремо, квіти зів’януть, вірші забудуть.

      – Я сумую, бо мені око вибило! Ти сумуєш, коли в тебе немає тістечок, а помремо ми всі. Це факт. Колись усілякі патріархи з Доброї Книги жили аж тисячу років, зараз десь сто, але все одно і вони вмерли, і ми там будемо. То чого ж з такого приводу сумувати?

      – А я й забув, наскільки ти цинік, Нейт.

      Я тут вже три доби, не сталося нічого, навіть анічогісінько. Удовиця бігає та усіма командує, Летті малює сушеного букетика. Десять разів поспіль. Але букетик у неї якийсь різний кожного разу. А от хлопчаки мені не подобаються. Нащо мене розпитувати, де я втратив око та чи багато людей вбив на війні? Це не ввічливо. Я ж в них не питаю, як вони вчились? Але видно, що погано: удовиця надвечір з Робертсом розмову про вірші усякі завела, я мовчу, бо вперше про таке чую, але вони дивились на неї, як на стелю.

      Треба все-таки їх обережно порозпитувати, за що їх виключили. Бо, наскільки я знаю про такі школи, там тягнуть дитиноньку до тих пір, поки за неї вносять гроші. Тобто не з-за дурості вони тепер безкоштовно ремонтують паркани. Але я вперше вбив у п’ятнадцять років, то чим вони гірші?

      І, в місті, коли я поїхав забирати бекборда, я побачив. Почув. Мене скрутило в кузні, я мало не заблював коваля, але якось віддихався. Один з тих. Тільки я його запам’ятав як «ремінь з мідними бляшками», а він змінив трошки одяг, нема в нього вже такого ременя. Але він тут, купляє собі газету. Я ледве втримався, щоб не рознести йому голову. Але не можна, свідків багато, день надворі.

      Треба зачекати, та взяти Робертса за петельки. Не треба ніколи поспішати,