пройшли крізь передпокій з високою стелею – простір у яскраво-рожевих тонах, невиразно окреслений по обидва боки і вписаний в ансамбль будинку французькими вікнами. Вікна ці були прочинені і сліпучо біліли на тлі яскраво-зеленої трави, яка, здавалося, пробралася навіть трохи в будинок. Морський вітер вривався в кімнату, надував штори, ніби бліді прапори, всередину на одній стороні і назовні – на другій, підкидав кінці їхні до ступінчастої, схожої на весільний торт, матової стелі, проносився над вишневим килимом, здиблював на ньому ворс і залишав темний слід, ніби над морем.
Єдиним абсолютно нерухомим предметом в кімнаті був величезних розмірів диван, на якому, здавалося, летіли, як на прив'язаному аеростаті, дві молоді жінки. Обидві вони були в білому, і сукні їхні грали м'якими складками і тріпотіли на них, неначе їх щойно занесло сюди вітром після короткого польоту по просторах будинку. Я простояв, мабуть, зовсім нетривалий час, слухаючи цей шурхіт, клацання штор, а також стогін вітру за картиною на стіні. Потім пролунав стук: Том Б'юкенен зачинив вікна надвір, і вітер, спійманий в пастку, завмер у кімнаті: штори, килими і дві молоді жінки повільно опустилися на підлогу.
Ту з них, що була молодшою, я не знав. Вона сиділа, витягшись на весь зріст, у кріслі-дивані абсолютно нерухомо, її підняте підборіддя немов утримувало щось таке, що неодмінно мало впасти. Якщо вона і побачила мене краєм ока, то не видала цього ані найменшим натяком, і я аж розгубився від несподіванки, пробурмотів якісь слова вибачення за те, що потурбував її, ввійшовши до кімнати.
Друга дівчина, Дейзі, зробила спробу встати: вона нахилилася трохи вперед з почуттям власної гідності на обличчі, потім засміялася якимось абсурдним, чарівним дрібним сміхом, я теж засміявся і пройшов на середину кімнати.
– Я якась п-паралізована від щастя!
Вона знову засміялася, ніби сказала щось дуже дотепне, і затримала на мить мою руку в своїй, підвівши очі і дивлячись мені просто в обличчя, немов запевняючи, що нікого в світі вона не хотіла бачити так сильно, як мене. Такою була її особлива манера. Пошепки вона повідомила мені, що прізвище заколисаної вітром дівчини – Бейкер. (Я чув від людей, що Дейзі говорить пошепки, аби змусити слухача пригнутися до неї, хоч я вважаю це несправедливою критикою, яка, втім, не робить її менш чарівною).
У всякому разі, губи міс Бейкер заворушилися, вона кивнула ледь помітно у мій бік і потім швидко закинула голову: «предмет», який вона, гойдаючись, утримувала в рівновазі, очевидно, похитнувся, що спричинило якийсь переляк. І знову чергове вибачення злетіло з моїх вуст. Схоже, будь-який прояв повної самодостатності викликає у мене остовпіння.
Я озирнувся на свою кузину, яка почала закидати мене питаннями своїм низьким, вібруючим голосом. Це був один з тих голосів, до якого вухо приковується одразу і слухає, не відриваючись, до кінця, неначе кожна фраза являє собою унікальне поєднання звуків, відтворити яке не вдасться більше ніколи. Обличчя її було сумне і вродливе, з яскравими прикрасами,