раптом озвалося це диво в рожевих фільдеперсах. – А чому ви розмовляєте по-московському? Хіба ви не українець?
Тут георгіївському кавалеру зовсім заціпило. Вона що – знущається? Чи це в них такі жарти? Він розгублено повів бровою у бік штабіста, на обличчі якого заграла змовницька усмішка.
– А й справді, – відклавши ручку, поручник теж заговорив українською. – Настає наше врем’я. Армія українізується. Треба ловить момент. Ви де хочте служить – в Умані чи, може, в Черкасах?
– У Черкасах, – не довго думаючи, відповів він: звідти ще ближче було додому.
– Ну от і добре. Там якраз у двісті дев’яностому полку є місце ротного.
– Дякую. З такої оказії дозвольте запросити вас, пане поручнику, і вас, милі панни, на келих шампанського.
Він обернувся до панночок, але бачив тільки одну – в її сірих очах тепер було більше цікавості, аніж насмішки. Може, тому, що він зопалу попросився на службу в Черкаси, погордувавши таким славним містом, як Умань, де навіть у військовому штабі водилися он які шляхетні красуні.
– Давайте знайомитись, – сказав він, хвилюючись і радіючи, що з якоїсь бентежної далини до нього повертаються рідні слова.
– Афанасій Карпович Калюжний! – поручник майже вискочив із-за канцелярського столу, виструнчився і, подаючи руку, пристукнув підборами. – А я з самого ранку думаю, чого це ніс свербить? Да, дозвольте представить! Це наші… е-е-е… штабні співробітниці…
– Манюня, – панночка з яскраво напомадженими карміновими губами та штучною «мушкою» на щоці, зробивши граційний кніксен, піднесла йому майже до губ гладеньке зап’ястя.
Він узяв її руку, але, перш ніж поцілувати, перепитав:
– Манюня – тобто Марія?
– Ні, – засміялась вона. – Просто Манюня.
О, це була ще та пересмішниця, іншим разом він би з нею пожартував не так, але зараз… поруч стояла панна з такими вельможними очима, що Манюня біля неї враз розчинилася в повітрі разом зі своєю «мушкою».
– Тіна, – вона подала йому тонку прохолодну руку, він затримав її у своїй, і знов, цього разу вже геть по-дурному, спитав:
– А Тіна – це… Валентина?
– Тіна – це я, – сказала вона.
Увечері вони вчотирьох сиділи в ресторації «Софія», неподалік знаменитого уманського парку, де колись князь Потоцький розсипав замість снігу гори цукру, щоб серед літа покатати на санях свою примхливу пасію Софію; штабс-капітан Чорновус (уже Чорновус) замовив для панн шампанське «Абрау», для панів офіцерів – карафу житнівки, попросив принести кав’яру, доброї смаженини і ще всякої всячини.
– Да-а-а, запуталі вас баришні со своімі імєнамі, – сказав поручник Калюжний, який після другої чарки почав зриватися на російську говірку. – Ну, что ж, вазьмом, к прімєру, хоть і мєня. По матрікулу я Афанасій, а мать, родниє і блізкіє всєгда називалі мєня Фанєй. Фаня, і всьо.
– А ми вас будемо звати Панасом, – суворо подивилася на нього Манюня. – Може, тоді ви пам’ятатимете про українізацію армії.
– Да,