три револьвери «штаєр» і вже згаданий німецький «кобольд», але цю іграшку важко назвати трофеєм, бо вона годилася хіба що для дам та самогубців. Мене більше потішив планшет Гальперовича.
Хлопці повкидали мертвяків назад у машину, навіть Яшу Гальперовича відчепили з берези й поклали туди, де взяли. Націдивши з бака бензину, облили трупи й викотили «пірса» на дорогу – з вогнем у лісочку не бавилися, бо ще покійний Василь Чучупака постановив давати по двадцять шомполів «на голе тіло» кожному, хто занапастить бодай одне дерево. Лише тут, на дорозі, Вовкулака, закуривши цигарочку, кинув сірника на мокрого Яшу.
– Обсохни, стерво!
Ми вже були далеченько, коли рвонув бензобак і над «пірсом» закурів чорний дим.
У планшеті Гальперовича я знайшов давно відому нам пожовклу «Инструкцию агитаторам-коммунистам на Украине», яка, між іншим, мені дуже подобалася. Наче писав її не Троцький, а сам Симон Петлюра. Чого варта була хоча б ось така правда-матінка:
«Вы должны помнить, что коммуну, чрезвычайку, продовольственные отряды, комиссаров-евреев украинский кресть янин возненавидел до глубины души. В нем проснулся спавший сотни лет вольный дух запорожского казачества и гайдамаков. Это страшный дух, который кипит, бурлит, как Днепр на порогах, и заставляет украинцев творить чудеса храбрости. Это тот самый дух вольности, который давал им нечеловеческую силу в течение сотен лет воевать против своих угнетателей – поляков, русских, татар и турок…»
Але це було невинне застереження порівняно з тим приписом, що я знайшов у планшеті. Мені він нічого нового не відкривав, однак потрібен був козакам, які, виморені роками боротьби, змучені лісовим життям, ні-ні та й подумували про амнестію. Таких я навчився розпізнавати здалеку Зажуриться чоловік, ходить, як припутень, не їсть, не п’є, світ йому не милий. Я силоміць не тримав нікого, відпускав заломлених та зневірених під три вітри. Забороняв тільки покидати загін самовільно, без попередження, і брати з собою зброю – там, голубе, скажеш, що воював косою. І якщо когось видаси, то знаєш сам: дістанемо й на тому світі.
Той припис мав гриф «Совершенно секретно»:
«Поддавшихся на амнистию бандитов националистической окраски поначалу ни в коем случае не расстреливать и не брать под стражу, а наоборот, после тщательной проверки привлекать к работе в соворганах, в частности в милиции, использовать в качестве агентов, секретных сотрудников, информаторов для оперативного выявления оставшихся в лесу банд и подполья. Амнистированных главарей немедленно отправлять в Харьков якобы для дальнейшего осведомления и только там после допросов уничтожать».
Коли ми повернулися до Лебединського лісу, я зібрав козаків, прочитав уголос цей папір і передав його шеренгою, щоб кожен міг роздивитися на власні очі. Втім, усі й так знали, що в більшовицьку амнестію може повірити лише дурень. Але змора і безпросвітність боротьби робили своє.
Папір повернувся до мене, я зіжмакав його, кинув під ноги і наступив чоботом. Потім